РАЙОННИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС "ПІСНЯ НАД ГОРИНЮ"

РАЙОННИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС "ПІСНЯ НАД ГОРИНЮ"

29 червня 2015 року, з нагоди Дня Молоді у селі Бережниця відбувся фестиваль-конкурс  

української естрадної пісні "ПІСНЯ НАД ГОРИНЮ". Проходило пісенне свято на базі 

Бережницького сільського будинку культури. Журі у складі Ірини Семенівни Деркач, 

Ірини Миколаївни Ярмошевич та Мозоль Наталії Мусіївни взялися оцінювати учасників. 

Фестиваль-конкурс зібрав молодих солістів-вокалістів, дуетів та тріо від сільських 

культурно-дозвільних комплексів Дубровицького району. Впродовж тригодинного 

пісенного марафону поліським глядачам дарували частинку своєї душі такі творчі 

колективи та співаки: вокальний гурт "ПОЛІСЯНКА" (с.Орв'яниця); 

Артем Фурсович (с.Кураш); Оксана Куришко (с.Залужжя); Вікторія Главацька (с.Висоцьк); 

Ганна Буларга (с.Підлісне); дует Алли Колошинської та Катерини Стасюк (с.Лісове); 

Яна Савич (с.Миляч); Юлія Пляшко (с.Лютинськ); Ілона Кундиус (с.Нивецьк); 

Людмила Руда (с.Нивецьк); дует Юлії Сайчишин та Любові Полейко (с.Узлісся); 

Юрчук Мирослава (с.Городище); Олександра Конончук (с.Орв'яниця); 

дует Наталії Таборовець та Олени Воробей (с.Колки); Юлія Мосійчук (с.Берестя);

 Христина Буткевич (с.Соломіївка); Ольга Трум (с.Ясинець); Тетяна Колода (с.Трипутні);

 Дмитро Самко (с.Бережниця); дует Оксани Сергєєвої та Олега Костючка (с.Бережки);

 дитяче тріо Вікторія Мисько, Вероніка Клюйко та Олександра Панасюк (с.Берестя); 

жителька села Сварицевичі Ірина Зіль, яка виконала пісню "УКРАЇНА - ЦЕ ТИ". 

Конкурсна програма була насиченою, адже кожен колектив та виконавець виконували 

мінімум по дві композиції. Виконавці надавали перевагу ліричним, спокійним 

творам - мабуть саме цього і вимагало творче серце. 

Все рано чи пізно добігає кінця. Завершився і фестиваль "ПІСНЯ НАД ГОРИНЮ". 

Але це прощання не було сумним, бо кожен дубровичанин знає: через рік на них знову 

буде чекати свято пісні. І артисти - добре знайомі й нові, про те вже по-родинному 

близькі.

Фотоальбом: https://goo.gl/photos/JwYwWbSNAVmcbcFJ9

Важливим осередком духовності Північного Пригориння було містечко Бережниця на лівому березі річки Горині при впадині до неї річечки Бережанки за 4 км на південь від Кураша. Містечко належало до Луцького повіту і знаходилось за 138 км від повітового центру на самій крайній північно-східній окраїні його адміністративно-територіальної карти.

В його назві без сумніву заховано корінь «берег» від якого могли походити слова «берегти», тобто оберігати, «берег - на березі річок, власне в основі назви закладено природній фактор».

Археологічні знахідки як от кам'яні знаряддя праці, предмети хрестиянського культу, срібні, золоті монети, жіночі прикраси знайдені в містечку і навколо нього свідчать не лише про давнє походження цієї оселі наших пращурів, їх торгові зв'язки з Візантією і країнами Західної Європи, а й християнські витоки віри нашої у душах вірних.

Містечко міняло своїх власників: князів Гольшанських, Степанських, Острожських, Заславських і інших, одначе своєю душею залишалось воно українським, а в його святинях горіла непогасна свічка віри Христової - святого українського православ'я.

З історичних джерел маємо відомості про

церкву Різдва Пресвятої Богородиці побудовану 1520 p., але зрозуміло одне, що то не була перша святиня в Бережниці, попередні могли зникати у вогні пожеж або іноземних інвазій.

Як бачимо з опису 1860 р. церква Різдва Божої Матері в Бережниці належала до типу трьохзрубних дерев'яних церков і про її давність засвідчувала збережена Острозька Біблія з дарчим написом князів Острозьких, які були фундаторами цього храму Божого. У 30-х роках XX ст. Острозьку Біблію з храму забрано до музею у Варшаві. Сліди цієї святині українського народу загубились у кривавих буревіях Другої світової війни .

Про давнє походження храму Божого в Бережниці підтверджують ще два безцінні духовні скарби - предавня благодатна ікона Божої Матері та Євангеліє подароване братами Прокоповичами 1669 р. з відповідним дарчим написом.

Благодатний образ Богородиці належить до давніх ікон, подарований князями Острозькими, в срібно-визолоченій ризі, коронований римо-католиками та титулований внизу на шаті поясним написом латинською мовою. Забраний з нашої святині поляками, довгий час перебував в місцевому римо-католицько-му костелі, а по розвалу Польщі повернений рідній святині.

Біля благодатного образу Божої Матері Бережницької кожного року відбувались із-за непам'ятних часів величаві відпусти, стікалось сотні прочан з навколишніх сіл і містечок .

Минуле благодатного образу як і його майбутнє, тісно пов'язане з святим українським православ'ям, долею рідної церкви, українського народу.

Нинішній величавий храм Різдва Пресвятої Богородиці возведено місцевими зодчими 1903 р. після пожежі попередньої святині. Під час його побудови збережено святість місця, а вцілілі церковні скарби: благодатний образ Богородиці, Острозька Біблія, Євангелії і інші перенесено до новозбудованої церкви.

Духовна церковна спадщина в святинях Бережниці була своєрідною зовнішньою наглядністю для виховання вірних в дусі християнської любові, національної свідомості, виховувала їх у великій любові до ближнього, Бога, України, підсилювала їх віру, прагнення творити добро і засівати красу на рідній землі. В поєднанні з освітою, культурою і мораллю, які несла церква, її настоятелі, творила вона найбільші духовні цінності нашого народу, була осередком духу і духовності.

З приходом на парафію в містечко Бережницю високосвідомого настоятеля українського патріота, пізнішого посла до польського сейму о. Мартина Волкова, після його священичої висвяти 1923 p., предавня святиня стає справжнім українським осередком національного духу.

Отець Мартин Волков українізував Богослужіння, заснував філію «Просвіта», аматорський гурток, хату-читальню, відомий Бережницький церковно-громадський хор, виховав через церкву десятки національно-свідомої молоді, яка в часі визвольних змагань з нацистсько-більшовицькими окупантами із зброєю в руках виборювали свободу Україні.

За архівними джерелами в 30-х роках членами Товариства ім. Петра Могили було 20 жителів містечка. Цей осередок кількістю поступався лише організації в с.Кураш, де 37 жителів були активними членами Товариства .

У Бережниці активними членами Товариства ім. Петра Могили, яке постало для оборони рідної церкви і святого українського православ'я, були: о. Мартин Волков, Мусій Юрчук, Іван Антончик, Яків Кедрук, Іван Дячок, Гриць Никитюк, Марко Бриж і інші. Усі вони стояли в захисті прабатьківської віри, рідної мови, свого народу.

Саме українська церква виховала не лише молодь того покоління, а й наступне, в якому бачимо такі відомі постаті, як митця, заслуженого художника і скульптора України, автора пам'ятника Тарасу Шевченку в Бережниці Теодозію Бриж, дисидента, вчителя української мови і літератури, ініціатора побудови пам'ятника Великому Пророкові України до його 150-річчя від дня народження Антона Антончика й інших.

Колишнє містечко Бережниця Луцького повіту на протязі віків залишалось важливим духовним осередком північного Погориння і як у Кураші тут і дотепер присутні висока національно-релігійна свідомість, шануються християнські цінності, плекається свободолю-бивий національний дух, панує усвідомлена любов до Бога, України, рідної церкви і свого народу, плекається пам'ять про полеглих героїв ОУН-УПА

Слід наголосити, що колишнє містечко Бережниця Луцького повіту в 20-30-х роках під окупацією нашої землі поверсальською Польщею разом з с.Кураш належали до найбільш свідомих свого українства, а серед місцевих жителів було багато учасників українських організації: товариства «Просвіта», товариства ім.Петра Могили в Луцьку, ОУН і т.д. Духовними наставниками місцевої патріотичної української молоді були тоді о.Мартин Волков-посол до польського сейму, поет Авенір Коломієць; о.Власій Пашкевич, настоятель храму Преображення Господнього в сусідньому селі Кураш, його сини о.Никанор Пашкевич, дяк, пізніший сотенний УПА «Постолик» Олексій Пашкевич.
За чисельністю членів українських патріотичних організацій, Кураш і Бережниця того часу були в числі перших в Сарненському повіті Волинського воєводства.
Саме в цьому національно-свідомому середовищі виховувався майбутній український патріот-дисидент Антон Антончик. Ще в дитинстві був він серед тих юнаків, які наслідували старшу національно-свідому молодь. Бережниця мала великий прекрасний хор «Просвіта», одночасно це був і церковний хор під керівництвом Никитюка Г.П. Серед його учасників, молодих дівчат і хлопців, були й рідні Антона Хомича, які ставали для нього взірцем для наслідування, а настоятель місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці о.Мартин Волков, колишній старшина армії УНР, першим українізував Богослужіння в тогочасному Сарненському повіті і був від Саренщини обраний до польського сейму, особливо звертав увагу на виховання дітей і молоді християнської моралі і національної свідомості.
Антон Антончик був і серед тих, хто в 1937 році зустрічав в Бережниці послів до польського сейму, о.Мартина Волкова і Степана Скрипника, пізнішого першого патріарха України - Руси Мстислава. Зустрічали Бережани майбутнього першого патріарха і в 1942 році, коли в часи німецької окупації він знову ще раз побував в селі.
З дитячих років Антон Антончик проявив велику любов до науки, а його улюбленими предметами, були мова .література, історія. Він був не лише здібний учень, а й національно-свідомий юнак, для якого Бог, Україна були понад усе.
Після вересневого 1939 року «визволення» московськими більшовиками Західної України і масових репресій НКВД українці краю, Бережниці побачили справжнє обличчя кривавих московських катів і «будівничих світлого майбутнього», а з приходом в червні 1941 року німецьких окупантів, які в усьому наслідували червоних «визволителів», постала на Поліссі УПА, серед її вояків була і молодь Бережниці, старші, які допомагали повстанцям і віддавали за волю України своє життя. До таких належать Мусій Юрчук, Ганна Скобець і інші.
- На незагородженому цвинтарі в с.Бережниця Дубровицького району, -згадував у своїх спогадах «За Україну, за її волю» Роман Петренко, - виріс гордо, грубо тесаний дубовий хрест з написом «Тут упокоїлась Ганна Скобець». На цьому хресті, якщо цей хрест стоїть і досі, а коли ні, то треба поставити і дописати: «зв’язкова УПА», чого не можна було зробити в час поховання.
Одначе Антону Антончику не прийшлося брати участь в національно-визвольній боротьбі у лавах УПА, хоч він особисто знав Тараса Бульбу - Боровця, який часто бував в Бережниці, командира Дубового, особливо сотенного «Постолика» Олексія Пашкевича, з яким їх пов’язувала, як і з усією родиною о.Власія Пашкевича, особлива дружба і приязнь.
Німецькі окупанти разом з іншими краянами повезли його 1941 року до свого Рейху, де він до закінчення Другої світової війни залишався остарбайтером і носив на одязі номер і знак «ост». Повернувшись в рідні краї, продовжує своє навчання в Косто­пільському педагогічному училищі, де й вчилася його майбутня дружина з східної Волині Ніна Яківна, а по закінченню молоде подружжя приїхало працювати в школу його рідного села. Пізніше продовжив своє навчання на філологічному факультеті Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки, заочна форма навчання, і отримав диплом вчителя української мови та літератури та викладав цей предмет в Бережницькій середній школі аж до свого звільнення кегебістами 1966 року.
Антін Антончик був один з головних ініціаторів побудови пам’ятника нашому пророку Тарасу Шевченку до його 150-річчя з дня народження 1964 року в с.Бережниці. Автором погруддя була донька активного просвітянина з Бережниці 30-х років XX ст. Марка Брижа Теодозія Бриж - відомий скульптор і художник, заслужений скульптор України.
Виготовлення, встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку 1964 року в Бережниці - це ціла епопея з драматичними епізодами для активістів цього святого дійства і комедійними до абсурду місцевих вождів району, райвиконкому і КГБ - І.М.Охтиня, Скороходової - ідеологічного секретаря райкому. Незважаючи на масовий супротив і моральний терор, громада Бережниці очолювана Антоном Антончиком домоглася свого, і пам’ятник Великому Кобзарю з того часу і дотепер прикрашає центральну площу колишнього містечка, знаного ще з княжих часів.
Першою жертвою відплатного терору КГБ став заступник лісничого Бережницького лісництва Павло Новак, за ним Антон Антончик. Ось як розпочалася і продовжувалася довгі роки його голгофа. Подаємо за його спогадами:
- Наступною жертвою стаю я - вчитель української мови і літератури Бережницької середньої школи. З травня 1966 року мене за фіктивним листом викликали в Рівненський інститут вдосконалення вчителів. Коли я прибув у Рівне, то директор ІУКВ т.Коваленко сказала, що вони мене не викликали. Порадив звернутися в обласний відділ народної освіти. Я подався туди. Але коли вийшов на Театральну площу, мене затримала оперативна група Рівненського КГБ нібито як шпигуна. Відтоді й почалося моє ходіння по муках. Возили мене по Рівному в машині з радіостанцією, по якій весь час передавали якісь кодові сигнали. Під вечір завезли в Сарненське КГБ. Ночую в спеціальній кімнаті під наглядом кагебіста. Опівдні кілька автомашин з кагебістами їдуть в Бережницю. В одній з машин везуть мене.
Зупиняємося біля річки Горинь. Запитують, скільки в мене є підпільної літератури і де вона захована... Під’їжджаємо до моєї оселі, яка мала дев’ять квадратних метрів. Вручають мені ордер Рівненської прокуратури на обшук.
Обшук триває... два дні! Дружина і діти налякані. Нарешті вручають акт обшуку. Знайшли паперові гроші періоду УНР, ноти твору М.В.Лисенка «Боже, великий, єдиний!» Ще якісь газети, що видавалися при німецькій окупації...
Після обшуку мене залишили вдома. Проте раз у раз викликали в Дубровицьке КГБ, де все домагалися якогось «зізнання» в антирадянських діях...
Потім Дубровицьке КГБ провело збори в районному будинку культури інтелігенції і громадськості Дубровиччини і оголосило, що Антон Антончик «буржуазний націоналіст», ще був в УПА, ба більше, вбивав і мордував невинних людей, ніби вже й свідків знайшли. Але все це була нікчемна і злісна вигадка кегебістів, бо він з 1941 по серпень 1945 рік був остарбайтером в гітлерівській Німеччині, а батько Хома Тихонович загинув на фронті 1944 року і з почестями похований на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві.
Антона Хомича звільняють з улюбленої праці вчителя рідної мови і літератури, зліквідовують творіння його розуму, душі і рук краєзнавчу кімнату-музей в місцевій школі, експонати якої опиняються в ... хліві і, щоб хоч врятувати найцінніше, переносить до своєї хати. Звільнення обставили за статтею 47 пункт «В» КЗПП. За цією статтею підлягали звільненню ті, хто вчинив розтрату матеріальних цінностей чи грошей, він же ніяких розтрат не вчинив. Кегебісти запевняють, що не знайде жодної праці, навіть кочегара і погрожують судом за безділля. Кегебістська каральна машина не лишила в спокої і його рідного брата Григорія Антончика, який під час обшуку в хаті брата Антона, побачивши розкидані книги, речі, осмілився заявити катам, що так чинили лише царські жандарми.
За це йому пришили «злісне хуліганство - побиття вікон в сільраді», склали акт, який підписав лише водій машини районного КГБ, і посадили Григорія на 15 діб в ізолятор. Але в ізоляторі йому не давали спокою, постійно викликали на допити у справі Антона Хомича.
Але Антон Антончик не скорився катам, подає до суду роботодавця -Дубровицьке райвно. Відбулося 8 судових засідань. Двічі справу розглядав Верховний суд, нарешті дозволили працювати в школах сусідніх сіл, але без права викладати рідну мову і літературу. Лише наполеглива боротьба за власну розтоптану кегебістами гідність вчителя української мови і літератури закінчується перемогою і до свого виходу на пенсію у вересні 1985 року працює за спеціальністю в рідній школі, де він створив кабінет української мови та літератури.
Навіть втручання і заступництво члена спілки письменників України Петра Красюка з Висоцька не врятувало експонатів, і кегебісти знову розгромили кабінет-музей.
З проголошенням незалежної України Антон Хомич - активіст Руху, Просвіти, УПЦ КП. Його незабутні і святі справи - організація шкільного краєзнавчого музею, впорядкування і догляду пам’ятника Тарасу Шевченку, могил вояків УПА і становлення власною працею і коштом пам’ятників на їх могилах, зокрема в с.Нивецьк, довготривала спроба, разом з однодумцями, про перехід місцевої парафії в лоно УПЦ КП, активна агітаційна праця за українських патріотів під час президентських виборів, виборів до Верховної Ради, інша громадська і політична праця.
Земні дороги мученика, дисидента-патріота скінчилися 28 липня 2001 року в день свята рівноапостольного князя Володимира Великого, і на місцевому кладовищі виросла ще одна могила мученика і праведника нашої свободи.
28 липня 2006 року на запрошення родини світлої пам’яті мого побратима по духу і боротьбі Антона Антончика, стояв з ними біля його могили на кладовищі в Бережниці, прийшли мені на думку слова з вірша улюбленого поета дисидентів, інакодумців 60-80-х рр. XX ст. Василя Симоненка «Україні»:
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Вічно в безсмертному і святому імені Україна будуть жити її герої -воїни короля Данила, гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, Симона Петлюри, вояки УПА, дисиденти - серед яких і вчитель Антон Антончик з с.Бережниця.

Де зараз ви, кати мого народу?
Заголовком цього підрозділу стали слова з однойменного вірша апостола нашої свободи, улюбленого поета Антона Хомича, автора цих рядків, також замордованого кегебістами поета-шестидесятника Василя Симоненка і не випадково.
Справді, де зараз ви, кати нашого народу: кати 20-40 рр., 60-80-х рр. XX ст. Де ті кати, що вимордували голодом 10 млн. українців в 1932-1933, 1946-1947 роках, знищили в тюрмах і концтаборах цвіт нації, депортували мільйони українців в Сибір і інші «істінно русскиє землі», по-звірячому розправлялися з дисидентами, з інакодумцями, з Антоном Хомичем, зокрема?! Вони нині мають персональні пенсії, дачі, авто, а їх діти, внуки-бізнесова, фінансово-економічна еліта України, але що найжахливіше - їх повно в Службі безпеки України. Як вони забезпечують безпеку - економічну, енергетичну, фінансову, політичну, громадську ми на собі відчуваємо щоденно, справа, за яку боролися герої України, серед них і вчитель-дисидент з с.Бережниця Антон Антончик безсмертна і її продовжать вже в іншій формі майбутні борці і охоронці нашої незалежності, нашої свободи, а кара катам буде на небі, коли вони, уникнувши суду українського народу, стануть перед судом Божим.
Моє перше знайомство з Антоном Хомичем і його родиною - дружиною Ніною Яківною, сином Олександром, донькою Людою і зятем Петром Куликом, внуками Олею і Романом, відбулося під час моєї чергової подорожі на Полісся 26-27 серпня 1994 року. Тоді ж я вперше побував в Бережниці і мав щастя зустрітися з незабутньою українською патріоткою дев’я­ностотрьохрічною Євдокією Матвіївною Кюрначевською - Яніцкою, щирим і добрим другом Антона Хомича. Саме від неї я вперше почув його ім’я та й вона скерувала мене до його оселі. Тоді я переступив вперше поріг його власноруч вибудованої оригінальної хати. Того дня в довгій і щирій розмові я пізнав велику душу з любові до Бога і України Антона Хомича. Він розповів мені про свою довголітню го­л­гофу, на яку його вели тернистим шляхом кеге­бісти і місцеві перевертні, але він з достойністю ніс свій хрест.
З його слів дізнався про зрадливі, підступні вчинки вчителя історії, агента КГБ з недалекого села, який в час моєї наукової подорожі туди, видавав себе за жертву московсько-большевитської спецслужби, а насправді провокував і видавав кегебістам українських патріотів, хоч сам був волинянин, уродженець Острожеччини, скінчив істфак Львів­ського університету ім.Івана Франка.
- Він довго набивався мені в друзі, - згадував Антон Хомич, - по неділях почав приїжджати до мене в Бережницю і завжди з пляшкою, хоч знав, що я ніколи не вживав спиртного, нашу розмову завжди вів з провокативними запитаннями, чекаючи на мої «антисовітськіє» відповіді. Проте я розумів, хто переді мною і старався будувати наші розмови не в бажаючому для нього руслі. Цим його «гостинним приїздом» поклала край моя дружина Ніна Яківна, яка в останні його відвідини нас прямо заявила, що вона не хоче бачити в своїй хаті стукача і провокатора. Одначе він робив свою чорну справу і його доноси ставали чисельними звинуваченнями проти мене на допитах під час викликів до районного КГБ.
Того дня дізнався від Антона Хомича багато цікавого з історії Бережниці, особливо з новітнього періоду, про його зустрічі з Михайлом Горинем, Дмитром Іващенком і його дружиною-патріоткою Вірою Лукашівною з Луцька та іншими.
Оглянули ми з ним його багату бібліотеку, експонати шкільного краєзнавчого музею, які мене особливо вразили. Музей - то було улюблене духовне дитя Антона Хомича. Тут зберігалися зібрані ним, його учнями, односельчанами дуже цінна колекція від ка­м’яних знарядь праці до рідкісних книг, документів і т.д. Опісля оглядин музею пішли ми до пам’ятника Великому Кобзареві і тоді я почув драматичну історію його поставлення в Бережниці і той мученицький шлях, який випав на долю з волі КПРС і її кривавого меча КГБ.
Від нього я почув та побачив на фото з його домашнього архіву місцевих борців за волю України - о.о.Мартина Волкова, Власія Пашкевича, його сина о.Никанора, сотенного УПА «Постолика» - Олексія Пашкевича, просвітиян місцевої філії 20-30-х рр. XX ст.
З того часу щорічно відвідував я незабутнього Антона Антончика і його родину в час моїх наукових подорожей до того регіону Полісся і завжди його дружні поради ставали мені незамінними в час моїх пошуків і знахідок. Відвідував він мене і в Луцьку і завжди наші розмови були заповнені минулим і майбутнім нашого народу, Матері-України, рідного краю, його Полісся, яке він знав і любив понад усе.
По його смерті, кожного року як і до того, буваю в Бережниці, про минуле якої та видатних її синів і дочок писав в своїх наукових статтях і книгах. Під час моїх чергових наукових подорожей до Дубровиці і Дубровиччини, Зарічного і Зарічнянщини незамінним моїм помічником є внук Антона Хомича, студент Київського інституту автомобілезнавства Роман Кулик, а консультантами вся його родина - Ніна Яківна, дочка Людмила і зять Петро Кулик, який дуже добре знає минуле рідного краю. Свою розповідь про вчителя-дисидента Антона Хомича розпочинав словами з поезій Василя Симоненка і закінчую з його вірша «Де зараз ви, кати мого народу?», у яких стверджується безсмерт­ність і незнищенність України, українців жодними окупантами-катами:
Народ мій є. Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Так, ніхто не перекреслить нашого народу, його минулого і майбутнього, його пам’я­ті про героїв-синів і дочок, які віддали своє життя за волю України, чисельні могили яких покрили нашу землю, дисидентів 60-80-х років в когорті яких і ім’я Антона Антончика - вчителя з Бережниці.

 

Володимир Рожко, історик-архівіст, м.Луцьк

Із книги Проф. Олександер Цинкаловський
"Стара Волинь і Волинське Полісся
 (Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року)"
 ТОМ ПЕРШИЙ

БЕРЕЖНИЦЯ,
 м-ко, Луцький пов., 138 км. від Луцька.
На початку 20 ст. було там 408 домів і 2,930 жителів, цер­ ква, волость, католицький костьол, фундації кн. Острозьких, синагога, млин. Містечко над річкою Горинню і її малою притокою.      В 1650 р. Бережниця була власністю кн. Доминика Заславського і тоді було там 200 домів місце­вих українців і 5 домів жидівських. Перед тим Бережниця входила до ординації острозької, а після Кульбушівської транс­ акції була подарована Чацьким. По 1831 р., російський царський уряд забрав до „скарбу" 4,700 дес. лісу і фер­му. Як подає І. Крашевський (польський письменник) бу­ло виявлено дуже багато курганів в околицях Бережниці, а в самому містечку над притокою р. Горині Бережанкою, залізниця.
   В 1911 р. було 2,900 жителів, волосне управлін­ня, міщанська управа, пошта і телеграф, земська поштова станція, акцизний уряд, лісництво, одноклясова школа, фельдшерський пункт, 4 акушерки, аптека, аптечний склад, 22 крамниці, горілчана крамниця, гарбарня, земський склад сільського господарства машин, і ресторан, 4 ярмар­ки річно. Велика власність (земельна) Горовець Параске­ва — 492 дес. і Станиславича — 1004 дес. 

Антончик А. Авенір Коломиєць з Бережниці та його оточення



Антончик А. Авенір Коломиєць з Бережниці та його оточення

Григорію Дем'янчуку присвячую «І схотілось проміняти модерні кам'яниці на стріхи і тини своєї Бережниці...» Авенір Коломиєць Улас Самчук, Антін Крушельницький, Ігор Качуровський, Богдан Рубчак, Докія Гуменна... Це неповний перелік визначних імен української літератури, до яких належить і славне ім'я нашого земляка-бережничанина Авеніра Коломийця, якого в Бережниці називали просто — «Авочкою».. Глибоку борозну проклав Авенір в рідному селі. Він є нашим Іваном Франком, бо спадщина його є багатогранною. Можемо згадати за нього як за журналіста, поета, драматурга, гумориста, дослідника народної творчості... А якщо до всього додати, що Авенір Коломиєць займався ще й малярством (живописом), грав на фортепіано, виготовляв бандури, був неабияким пасічником, володів кількома мовами, то постать ця починає нас приваблювати своєю неповторністю. Шкода тільки, що цьому небуденному таланту доля відміряла лише 41 рік життя. Точнісінько стільки, як і його батькові — адвокату волосного містечка Бережниця Коломийцю Каленику (1872-1913), похованому на Бережницькому кладовищі. Мати письменника померла ще в ранньому його дитинстві. Нелегко тепер встановити, де народився письменник. В «Енциклопедії українознавства» зазначається, що Коломиєць Авенір — журналіст і письменник, родом із Волині. Сам же письменник у своїй автобіографії пише, що народився на Сарненщині. Зазначимо при цьому, що містечко Бережниця після 1921 р. якраз і належало до Сарненського повіту. В інших джерелах вказується на с Городець (нині Володимирецького р-ну). У Бережниці розповідали, що родичів Коломийці мали на хуторі в с Нетреба, що неподалік від Городця. Очевидно, що місце народження було загадкою і для самого письменника. Подібні випадки траплялися в історії української літератури. Бережничанин Юрчук Наум стверджує, що родина Коломийців прибула в Бережницю з центральної Волині, десь з самого Дубна. Усе це ще належить дослідити. Упевнено і ствердно можна сказати, що письменник Авенір Коломиєць був корінним мешканцем Бережниці. Тут жила його родина, тут його оточували сусіди, знайомі, товариші по навчанню в церковно-приходській школі, тут були і справжні друзі, які були першими критиками письменницького доробку молодого літератора, тут формувався його світогляд. Зараз хочеться, бодай коротко, зупинитись на родоводі письменника. Його батько, Коломиєць Каленик, був головою родини. Після смерті першої дружини, овдовілий адвокат одружується вдруге, бо від першого шлюбу залишилось двоє малих дітей: син Авенір та донька Ніна. Другою матір'ю для дітей стала Марія (Маня) з роду Мостюків, у якої першого чоловіка вбив грім, а власні діти були вже дорослими. Поруч з Коломийцями жила вчителька-пенсіонерка Вакулович Катерина, сестра першої дружини Каленика і рідна тітка Авеніра та Ніни. На 8 році життя Авеніра, у 1913 р., помирає їх рідний татусь. У будинку відбулися зміни. Очевидно, що друга дружина повернулась на своє попереднє господарство. Натомість в будинок Коломийців переселилась овдовіла матушка Коломийчиха, яка була дружиною священника — рідного брата адвоката. Вона випікала проскурки для церкви і при цьому користувалася ділянкою церковної землі. Згодом до хати перебралася ще й Тарасючка — рідна сестра першої дружини Каленика і рідна тітка Ави та Ніночки. Саме ці дві жінки вчили і виховували своїх осиротілих племінників. Не зважаючи на складні родинні обставини та не менш складні суспільно-політичні катаклізми того часу, осиротілий Авенір разом із сестричкою, яку пізніше в листах називав своєю «єдиною надією в житті», отримали гарне виховання і освіту. Визначальним я б назвав те, що Авенір і Ніночка виросли свідомими українцями, справжніми патріотами рідної України. У цьому велику роль відіграло те, що членами цієї славної родини були прогресивні педагоги, священники, та й адвокатські чесноти батька Каленика відіграли не останню роль. Молодий Авенір Коломиєць, як стверджували його однокласники Козярчук Сава, Дячок Іван, Лохвич Опанас, закінчив церковно-приходську школу в містечку Бережниці з відзнакою, що дало йому змогу навчатися і закінчити Духовну семінарію в губернському місті Житомир. Згодом, у 20-х роках, навчався у Варшавському університеті на теологічному факультеті та в театральному інституті. Найближчий сусід родини Коломийців — Галащук Олександр, 1913 р. н., розповідав, що навчався у 1921-27 pp. в одному класі з сестрою Авеніра — Ніною, яка, після закінчення Бережницької семирічної школи з польською мовою навчання, також успішно навчалась на юридичному факультеті Варшавського університету. Який проміжний навчальний заклад вона закінчила до вступу в престижний Варшавський університет, мені невідомо. Попробуємо, бодай побіжно, зосередити увагу на питанні формування світогляду молодого письменника Авеніра Коломийця. За статистикою Бережницького волосного управління та міщанської управи, дні третини від усього населення містечка становила єврейська (жидівська) громада. У побуті єврейське населення користувалось рідною мовою, мало релігійні інституції (5 синагог), своє самоврядуванням, свої початкові навчальні заклади, де були вчителі-бакаляри, громадські організації («холуци», «кагал» тощо). У певний час. випускали навіть свої бережницькі гроші, номінацією в 1, 3 і 5 рублів. Українці, поляки, росіяни становили третину від загальної кількості мешканців містечка. Польська община теж дотримувалася своїх традицій. На той час у Бережниці діяв величний костел святого Рафаїла, збудований у 1726 p., який містив цінні мистецькі шедеври та багату бібліотеку. Українське населення Бережниці відзначалось волелюбністю, не мирилось із панським свавіллям. За народними преказами, двоє бережничан були послані громадою до імператриці Катерини II за справедливістю. Неблизька дорога пролягла до Санкт-Петербурга. Не одну пару постолів довелось стоптати сміливцям — Плисці та Жмурику. Один із них в дорозі помер, а живий повернувся з грамотою, у якій значилося, що міщани Бережниці й надалі залишаються вільними. Цілий тиждень святкували цю подію. Родина письменника проживала в тій частині, яка, можливо, на честь її носила промовисту назву — Красноволя. Відчуття волі й живило оту невмирущу духовність, якою проймалась передова українська інтелігенція, прогресивна частина духовенства напередодні Першої світової війни. Саме до такої частини інтелігенції належала родина Коломийців. На початку XX ст. студент Мінського технічного училища, уродженець містечка Бережниця, Михайло Карначевський привозить своїм землякам «Кобзар» Т. Шевченка, що стало важливою подією для бережничан. Спочатку «Кобзар» знаходив ся в хаті Антончика Феофана, куди збиралися люди послухати читання цієї незвичайної книги. Читали її у свята, читали вечорами при світлі каганця, свічки. Згодом «Кобзарів» в Бережниці побільшало. У 1908 р. «Кобзар» Тараса Шевченка придбали міщанин Схабовський Роман, який був ковалем, родина Никитюків, родина Довгалюків та інші. Невдовзі Авенір Коломиєць пише олійними фарбами величний портрет Батька Тараса, який став окрасою багатьох просвітницьких заходів у Бережниці. Про портрет цей можна говорити багато, але важливим є те, що він зберігся і знаходиться автора цих рядків. З самого початку світової війни багато мешканців Бережниці змушені були залишити свої домівки і рушити на схід, ставши, таким чином, біженцями. Не всі повернулись у рідні місця. Авенір Коломиєць змушений був перервати навчання, а сестра Ніна не могла його вчасно розпочати. Чисельна група молодих і здорових бережничан потрапила в царську армію, а звідти – прямісінько на фронт. У містечку з'явились сироти, вдови, каліки-івналіди війни. Мирний люд втратив нажите з великими труднощами майно. Ніхто і ніколи не повернув населенню вкладів, що були в ощадних касах. Бережничанин Прокопець Григорій повернувся з війни повним Георгієвським Кавалером, Каленичок Калістрат, Пудзюк Яків мали по два Георгіїські хрести. Інших нагород були удостоєні Антончик Іван, Параниця Северин та інші. Протягом 1917-1921 pp. y містечку часто змінювалась влада. У 1918 р. тут було встановлено радянську владу. Червону кінноту змінило військо польське, яке отаборилось в Бережниці на вигоні. Знайшлось троє сміливців, які «пригостили» непроханих гостей бомбою. У містечку було оголошено надзвичайний стан, всіх мешканців зігнали на майдан перед церквою, вишикували в колони. Польський офіцер впізнав тих, хто кинув бомбу, один з них був родом із сусіднього села Кураш. Згодом всіх трьох відвели на Бережницьке кладовище і там, в присутності матерів, розстріляли. Інший літній бережничанин, у минулому — чиновник волосного управління, відверто радив воякам Симона Петлюри переходити під червоні прапори. Його зразу ж повели до штабу, але невдовзі відпустили додому. У 1919 році молодими добровольцями з Бережниці поповнило свої ряди військо Української Народної Республіки. Рівнянин Тарапан Іван, що був родом із с. Немовичі, що знаходиться неподалік Сарн, стверджував, що Симон Петлюра був на залізничній станції Немовичі з бронепоїздом, де говорив у своїй промові, що ми, українці, ще будем шукати його слідів і неодмінно шкодуватимемо, що не змогли відстояти Українську Народну Республіку. Поверсальська Польща за Ризьким договором 1921 року без зусиль і торгів дуже легко отримує від Радянської Росії Західну Україну. У Бережниці було негайно ліквідовано міщанську та волосну управи, безробітні чиновники блукали містечком. Зате швидко був сформований підрозділ польської жандармерії. Налагодила роботу пошта, телефон. Були призначені два солтиси, в основному для стягування податків. Один із них обслуговував єврейську громаду містечка. Була відкрита семирічна школа з польською мовою викладання. Саме в таких складних умовах формувався світогляд допитливого і всебічно обдарованого юнака Авеніра. Навчаючись у Варшаві, він постійно замислюється над долею свого народу. Приїжджаючи до Бережниці, а особливо під час літніх канікул, він гуртує навколо себе молодь та поважних бережничан. Таким чином у кінці 20-х років виникає товариство «Просвіта», яке швидкими темпами переростає в осередок регіонального значення. Авенір зумів добитись дозволу на вивчення української мови в Бережницькій школі (1932 р.), на відкриття хати-читальні та українського кооперативу (магазину-лавки). Літератор докладає всіх зусиль, аби при бібліотеці функціонував окремий відділ літератури для дітей. Користувались дитячою бібліотекою також діти Кураша, Теклівки, Рудні, Нивецька, Ремчиць і навіть Орв'яниці. Обслуговував тоді дітвору незамінний і добрий дядько Трифон. У 1933р. до Бережниці прибула вчителька молодших класів на прізвище Мадеювна, яка влаштувалась на квартиру до Коломийців, де на той час проживали лише жінки. Через деякий час студент Авенір одружується з нею. Невдовзі у молодого подружжя з'явився син, якого нарекли Авусем. Авенір дуже дбав за українську бібліотеку для дітей. У творчому доробку письменника чільне місце займала дитяча тематика, його твори друкувались у періодичних виданнях Львова. У бережничан дітей було багато, як піску в наших краях. І про них, як бачимо, дбали, хоч умови життя були непростими. Варто процитувати в оригіналі напис на зворотній стороні однієї фотосвітлини: «25 грудня 1934 року в день Різдва Христового. Гурток молоді, що колядувала на книжечку «Дзвіночок», «Світ дитини», а також і виставу в день 27 грудня 1934 року в Бережниці «Многі літа». І це тільки один з гуртків, що існували одночасно. В даному випадку на фото бачимо 5 дівчат і 4 хлопців, а підписане воно Петром Антончиком, який походив з багатодітної родини. Батько Петра – Феофан – у 1920 р. був секретарем Бережницького волосного ревкому, але це не врятувало родину в 1945 р. від депортації до Сибіру. Адже син Петро був вояком УПА і не здався в полон органам НКВД, волівши пустити собі кулю в скроню.{mospagebreak} Тепер варто, бодай коротко, згадати за тих бережничан, які входили в оточення Авеніра Коломийця. Першим у цьому переліку хочеться назвати Юрчука Мусія Севериновича (1886-1969), що був корінним мешканцем Бережниці та сином заможного селянина, мав належну для свого часу освіту і був головою товариства «Просвіта» з часу його заснування в Бережниці. Коли в родині Мусія підросли троє його братів і сестра, йому довелось їхати на заробітки до далекого Детройту (США). Там влаштувався працювати пекарем. Повернувшись з Америки із зароб¬леними грошима, він потрапляє на фронт, адже розпочалася Перша світова війна. Згодом він поповнює ряди Червоної армії (5 кулеметний запасний полк м. Воронежа), стає депутатом Воронежського губкому. На початку 1918 p. M. Юрчук повернувся до Бережниці. В Авеніра Коломийця були тісні контакти з цією людиною. У 1931р. письменник отримав від Мусія «Острозьку Біблію» з дарчим написом князів Острозьких для церкви Різдва Богородиці в місті Бережниця. Цю реліквію у Варшаві згодом було конфісковано. До близьких приятелів Авеніра Коломийця належав мій батько, Антончик Хома Тихонович (1899-1944), який був активним просвітянином, членом товариства «Відродження», ВУО, МОПР. У ранньому дитинстві він, подібно Авеніру, залишився круглим сиротою. Під час Першої світової війни зі своїми трьома сестрами став біженцем, побував у Мурманську та багатьох інших місцях. Повертаючись в Україну, став вояком УНР, був учасником бою під Базаром. Коли дістався рідної Бережниці, то у своєму речовому мішку виявив молитовник, з яким ніколи не розлучався. Книга була прошита кулею, що врятувало йому життя. Мій батько часто відвідував Авочку, коли той приїжджав додому з Варшави, а потім — зі Львова. Після відвідин завжди приносив з собою рукописи творів письменника, надруковані на друкарській машинці й нашвидкуруч скріплені шпильками. Батько їх читав і ділився своїми враженнями з автором. Серед них я згадую твори «Вовчиця під мостом», «З церквою чи без церкви», «Розкопи», «Шевченкова ера». Були й інші, які не можу пригадати, бо був ще дитиною і лише окремі фрагменти виловлював з тих розмов, що точилися між старшими. Так у «Вовчиці під мостом» йшлося про якусь зраду перед власним народом. У публіцистичній праці «З церквою чи без церкви» автор схиляв свого читача до думки, що церква має бути відокремленою від держави. Мені особисто розповідав священник Мартин Волков про свою гостру дискусію з Авеніром Коломийцем з приводу згадуваної статті. Тепер ще хочу поділитися спогадами свого батька про відзначення в Бережниці роковин бою під Крутами, які відзначали 1931 р. Просвітяни зібрались у саду Рибачика, на північно-східній околиці Бережниці. Виступав просвітянський хор. Сцена «театру», який збудувала громадськість з дощок та килимів. булa прикрашена великим портретом Тараса Шевченка з двома синьо-жовтими прапорами біля нього. Хор виконав гімн «Ще не вмерла Україна». На святі була присутня, звичайно, польська поліція, яка під час виконання гімну стояла струнко. Після виступу хору драматичний гурток ставив п'єсу, присвячену згадуваним подіям. Яскравою зіркою пломеніло в Бережницькій Просвіті славне ім'я Сікидіна Трифона Пархомовича (1907-1984), який походив з малоземельної родини, яка мешкала в невеличкій хатині під солом'яною стріхою. Батько його їздив на заробітки до Америки, але повернувшись з Детройту, невдовзі попав на фронт і звідти не вернувся. Мати носила воду євреям і добре знала їх мову, молодший брат Андрій шив чоботи. Сам Трифон виготовляв дахи для покриття хат разом із заступником Ради Просвітянської Хати Брижем Марком. У «Просвіті» Трифон обіймав дуже скромну посаду, виконуючи обов'язки бібліотекаря. Я його знав, як батька рідного. Все найдорожче у моєму дитинстві пов'язане і навіть зрощене природно з постаттю цієї людини, бо ж моя батьківська хата своїми вікнами дивилась прямісінько у вікна оселі дядька Трифона. І тепер не можу збагнути, де я більше бував — у своїй хаті чи «Трихоновій». Мене там приваблювало буквально все: і детекторний приймач, яким мені дозволяли користуватись, і великий портрет Тараса Шевченка, що висів на стіні поряд з Симоном Петлюрою та гарним тризубом, і триптих Івана Богуна («Перед боєм», «Побоїще», «Після бою»), і як вправно шиє чоботи дядько Андрій, і як багато на полиці книг, і як дядько Трифон переплітає книги... Якщо Авенір Коломиєць лише навідувався час від часу до Бережниці і був головним ідеологом Просвіти, то Трифон на своїх плечах ніс основний тягар повсякденної роботи. Він повинен був координувати весь складний процес життєдіяльності, тепер вже потужного товариства Просвіта з багатьма її відгалуженнями. Про все він турбувався: щоб вчасно забезпечити українських дітей підручниками «Зірка», «Напровесні життя», щоб вчасно передплатити дитячий журнал «Дзвіночок», «Світ дитини», щоб не запізнитись передплатити періодичну пресу для дорослих, щоб не прогаяти і поновити бібліотечний фонд найсвіжішими виданнями, щоб вчасно перезарядити акумулятори для просвітянського радіоприймача, що займали тоді цілу окрему кімнату і т.д. Лагідна і щира вдача, почуття гумору і жарти Трифона вабили до себе читача. Роблячи обмін книжечок дітям, він неодмінно оглядав кожну з них, аби вона була в належному стані, потім вів бесіду про зміст прочитаного. Коли треба, робив зауваження, повчав. Обмін книг проводився щонеділі після обіду. Сам лагодив і переплітав книги. Все це робив безкоштовно. Мене вражала ерудованість Трифона. Він міг довго цитувати напам'ять твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, С Руданського, О. Олеся і т.д. Я пам'ятаю і тепер, коли він цитував Івана Франка: «Довго нас недоля жерла, досі нас наруга жре, а ми крикнем: ще не вмерла, ще не вмерла — і не вмре!» Він пишався своєю приналежністю до української нації, за що довелось дорого заплатити: згодом потрапив до найстрашнішої політичної в'язниці Польщі — Берези Картузької, з якої чудом удалось вирватись, а ще через деякий час у 1945 р. був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і засуджений на 10 років до ГУЛАГУ. Варто згадати за керівника просвітянського хору в Бережниці, яким захоплювався Авенір Коломиєць – Никитюка Григорія Прокоповича (1911-1977). Він походив з родини, яка прибула до Бережниці з Поділля в 1910 р. Збудувались на хуторі, який бережничани так і назвали – «Никитюків хутір». Родина була культурною, працьовитою, чесною. Уся родина Никитюків разом з сусідами та родичами Довгалюками, що теж прибули до нас з Поділля, були активними просвітянами. Молодий та вродливий Григорій Никитюк став чудовим керівником нашого хору я б сказав, навіть хорової капели. Чудові голоси співаків, не менш чудові костюми вабили до себе численних глядачів. Хор, керований Григорієм Никитюком, побивав рекорди на всьому терені Сарненського повіту. Обов'язково хочеться згадати про виступ хору в найбільшій концертній залі Сарн, так званому «Огніску» (польське Ognisko). Зала була переповнена, у перерві на сцені представники польської громади потиснули руки керівнику хору, вручили квіти, висловлювали щире захоплення блискучим виконанням. Як відомо, о. Авенір отримав у Варшавському університеті теологічну освіту. Одначе, видно, не мав наміру розпочинати своєї церковної кар'єри. Його вируюча енергія прагнула щоденного неспокою. Отож, він вступає ще й до інституту мистецтв. Справді, Авенір мав талант в цій галузі, написавши п'єсу польською мовою, яка мала успіх. За наполяганням письменника, в Бережницькій «Просвіті» одночасно з просвітянським хором був зорганізований драматичний гурток, який згодом ставив вистави з української класики і дещо з доробку самого письменника. Мені запам'яталась вистава «Назар Стодоля» за відомою драмою Т.Шевченка. Грали наші гуртківці з натхненням. Не з легких була така затія, бо ж спочатку на таке дійство потрібен був дозвіл від повітового старости в Сарнах, потім потрібно було орендувати приміщення, виготовити декорації, костюми і т.д. Але грати на театральній сцені було престижно, і кожен прагнув туди попасти з великим задоволенням. З репертуару нашого театру я запам'ятав такі вистави: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (М. Старицький), «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Пошились у дурні», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Сватання на Гончарівці» ( Г. Квітка-Основ'яненко). Пригадую, як ставили «Сватання на Гончарівці» влітку 1934 р. Театральну сцену влаштували в клуні о. Волкова. За лічені години з'явився театр з готовою сценою, декораціями і готовий був приймати глядачів. Я хоч і був ще малим, але дядько Трифон пообіцяв пропустити до «зали» безкоштовно. Він готував п'єсу і сидів піт. час вистави у суфлерській будці. Серед глядачів — багато молоді єврейської національності. Особливо публіка реагувала на гру Стецька, роль якого виконував улюбленець глядачів Козярець Олександр. Недавно взяв до рук «Вибрані твори» Квітки-Основ'яненка і не знайшов у творі «Сватання на Гончарівці» таких слів, що проголошував наш Стецько, який вмів талановито імпровізувати. Дуже окрилювали А. Коломийця просвітянські здобутки бережничан. Він міг бути стовідсотково задоволений, що там, в Бережниці, живе український дух. Приблизно в 1935 р. письменник у художній формі показав обряд бережницького весілля, в основу якого покладено дійсний факт одруження молодої пари — Антончика Івана та Євдокії з родини Макара: -    Іване, щось твоя молода тяжко дише. -    То нічого! Зате її батько два морги землі пише. Довго в Бережниці гомоніли про Іванове весілля, описане Авочкою. Пам'ятають наші краяни і Авенірів «Вертеп», з яким ходили по хатах під час Різдвяних свят. Мені особисто запам’ятався один невеликий твір-жарт Авочки, що був вміщений у відривному календарі і називався «Дві господині»: Наші баби, як ті жаби,                        Так буває, і так є, Квакають у лузі.                                 У нас на Волині: Не вговориш, не розгониш,              У тій хаті все пусте, Бо обидві дужі.                                 Де дві господині! У бережницькій «Просвіті» було відгалуження товариства «Відродження», члени якого носили значки на зразок сучасних медичних. Вони вели пропаганду проти вживання алкоголю та паління цигарок і мали в цьому успіх. Було соромно з'являтись в громадських місцях напідпитку, а ще гірше – у п'яному вигляді. Всі ці добрі традиції відійшли в минуле з розвитком сучасної «цивілізації». Я ще сам пам'ятаю, що навіть під час весілля горілки було дуже мало, а на хрестинах її не було зовсім. На похоронах теж ніколи не виставляли чарки. Заслуговує на увагу постать рідної сестри письменника — Охинської Ніни Калениківни, 1909 р. н. Вона, як зазначалося, закінчила юридичний факультет Варшавського університету, успадкувавши батьківський нахил до юриспруденції. Доля цієї жінки склалася дуже непросто. Для неї війна почалася вже 1 травня 1939 p., коли Гітлерівська Німеччина оголосила війну Польщі. Напередодні цих подій Ніночка вийшла заміж за уродженця Холма. Народивши синочка Юрасика, вона приїхала до рідних тіток у Бережницю. Таким чином вона назавжди втратила можливість зустрітися зі своїм судженим, а син позбувся можливості відчути батьківську ласку. На теренах Західної України після 17 вересня 1939 р. встановлюється радянська влада, яку радо зустрічали в Бережниці. На східній околиці містечка була побудована велична арка, багато мешканців на рукави одягли червоні пов'язки і банти. Особливо активно проявили себе просвітяни лівої орієнтації. Біля арки відбулася урочиста церемонія зустрічі з радянськими військовими підрозділами. Через Бережницю проїхали в західному напрямку танкетки. Мушу тут наголосити на тому, що просвітяни домовились між собою не видавати своїх поглядів на радянську дійсність. Нове життя почало набирати обертів. У Бережниці відкрилась українська середня школа, що було великою радістю для всіх. У ній викладала українську мову і літературу сестра Авеніра, серед учнів якої був і я. Учителька була людиною високої культури. Ми навіть не здогадувались, що вона вільно володіє німецькою мовою, гарно грає на піаніно, чудово співає. Уроки проходили жваво, цікаво. При викладанні української мови наша Ніна Калениківна вдавалася до порівняння з німецькою, польською, російською мовами. Це викликало в нас неабиякий інтерес. Отже, здавалось, все життя ввійшло в нормальне русло. Колишні просвітяни влаштовуються на роботу. Так, приміром, Сікидін Трифон влаштувався працювати в Дубровиці (у цех з консервування грибів), голова «Просвіти» Юрчук Мусій працював пекарем в Бережницькій пекарні, керівник просвітянського хору Никитюк Григорій викладав співи в Бережницькій СШ. Інші молоді хлопці стали вчителями в різних селах нашого краю, зокрема Кедрук Михайло, Юрчук Іван, Лок Микола, Усік Яків та інші. Усі вони толерантно ставились до нової влади, плекали в своїх серцях кращі надії на майбутнє... Не можу не згадати за вчителя, який навчав мене фізики в 1940/1941 навчальному році, і я завжди приносив з цього предмета тільки «5». Це був Швай Георгій Андрійович, 1911 р. н., справжній винахідник. У 1936 р. він закінчив Варшавську вищу школу з машинобудування та електротехніки, отримав диплом технолога-механіка. Викладаючи фізику в нашій школі, він 31 березня 1941 р. надіслав свій винахід (фільтр для масла в авіатехніці) у Державний Комітет Ради Міністрів СРСР з впровадження передової техніки в народне господарство (патентний відділ) і лише 25 лютого 1949 р. отримав із Москви «Авторське свідоцтво за № 63414», але це не допомогло вчителю, якого в повоєнний час радянські чиновники від освіти позбавили права викладання в школі: не такого зразка був його диплом.{mospagebreak} Варто розповісти ще про одного видатного бережничанина, який заслуговує на те, щоб хоча б частково про нього знали в нашому краї. Він у свій час мав дружні стосунки з Авеніром Коломийцем та головою «Просвіти» Юрчуком Мусієм. Це наш Корначевський Михайло, який після успішного закінчення технічного училища в Мінську навчався в Санкт-Петербурзі, де закінчив з відзнакою інститут металознавства. При Тимчасовому уряді здібного випускника було призначено на посаду заступника директора Путилівського заводу (за радянської доби — завод ім. Кірова). Після Жовтневого перевороту Михайла було призначено директором цього великого заводу. Перед нашим земляком відкрилась велика перспектива на майбутнє. Але ясний розум вченого-металознавця зразу ж збагнув суть розбійницького більшовизму, і він різко змінює свої політичні позиції, хоче прислужитись своєму українському народові. А тому після проголошення Української Народної Республіки залишає столицю Російської імперії й направляється з родиною до золотоверхого Києва, щоб будувати Соборну Україну. Однак, згодом Корначевський змушений був разом зі своєю родиною зупинитись під батьківською солом'яною стріхою в рідній Бережниці й тут перебути нелегкий час тодішніх катаклізмів. Невдовзі талановитий металознавець влаштовується на посаду інженера в найбільший металургійний завод Польщі — Гуту Крулєвську. М. Корначевський ніколи не поривав зв'язків зі своєю Бережницею. Він не раз її відвідував, цікавився історичним минулим свого містечка, відвідував просвітницьку хату-читальню, де залишив на спогад свою наукову працю по металознавству з дарчим підписом. Як зазначалось вище, після 1939 p. y Бережниці опинилися при владі колишні просвітяни лівого напрямку (Гордич Данило, Марчук Лаврін, Коломиєць Архип та ін.), які були прихильниками радянської влади. Це були порядні люди, які щиро надіялись, що нова влада обов'язково принесе добро для українського народу, а особливо — для бідних і знедолених. Успішно пройшла акція Установчих зборів у Львові. Із Бережниці туди їздила Дячок Меланія. Нагадаю лише, що бережничанина Дячка Віктора, який відмовився голосувати за кандидата в депутати Попка Тадея, влада сховала десь навічно без суду й слідства. А жінка з дітьми помандрувала до Сибіру — і теж назавжди. За весь цей час А. Коломиєць жодного разу не з'являвся в Бережниці, не відвідував своєї сестри Ніни з племінником Юрчиком, не мав зустрічей зі своїми друзями та сусідами. Очевидно, письменник ніколи не був прихильником тоталітаризму, який бачив тепер вже наяву. Мені хочеться трішечки зупинитись на політичній атмосфері того часу. Відчувалося, що в повітрі пахло грозою. Усі очікували наближення якоїсь катастрофи. Особливо ці настрої виразно відчувались у Бережниці, де з гарячковим поспіхом будувався великий військовий аеродром «Нова Москва». Тут було зосереджено багато техніки, багато матеріальних і людських ресурсів. Одних чеченців налічувалося багато тисяч. Вони, як раби, у старому військовому обмундируванні били щебінь з гранітних брил. Поряд із бульдозерами різних типів, переміщували ґрунт сила-силенна підвод із людьми з багатьох навколишніх сіл. Усі посіви на сотнях гектарів були знищені за невисоку компенсацію. Робота не припинялась ні вдень, ні вночі. Прямо на полі стояли продовольчі палатки. У самій Бережниці було відкрито чимало їдалень, а для послуг начальства та інженерно-технічного корпусу був ресторан закритого типу. Усім була робота. Навіть учні школи заробляли гроші, в'яжучи з соломи мати для покриття бетонних плит, якими встеляли стартові доріжки для важких військових бомбардувальників. Ці мати змочували водою, а під ними твердів бетон. 22 червня 1941 p., приблизно опівдні, прогриміли над «Новою Москвою» німецькі літаки, з яких застрочили кулеметні черги. Про вбитих не було чути. Однак, цей велетенський людський потік швидко почав кудись зникати, розпадатись. До вечора всяка робота на будівництві повністю припинилася. Незабаром через Бережницю на схід пройшли колони чеченців. Другого дня в центрі будівельного майданчика горіла техніка, польові електростанції, в Бережниці теж горіли якісь склади, лопались з гуркотом азбестові труби. У другій половині дня із заходу в Бережницю в'їхали дві машини з тяжко пораненими солдатами. Бережничани несли молоко та інші пожитки, але згодом все почало рухатись на схід. Пройшли останні машини, гребля в напрямку Сарн була підірвана в трьох місцях. Нарешті все кругом затихло, вщухли пожежі, лише зрідка де-не-де проходили по містечку все ще збуджені люди. Через день в Бережницю вступили німці зі сторони Дубровиці. Це в основному були велосипедисти і кілька мотоциклістів. Не було жодної офіційної зустрічі з новими «визволителями». А фото, яке засвідчувало «зустріч» німців бережничанами з хлібом і сіллю, опубліковане в Дубровиці, було фальшивкою КДБ. Почалась німецька окупація. Сестра А. Коломийця Ніна почала викладати історію України в підрозділах УПА під псевдонімом «Пчілка». Досконале знання німецької мови «Пчілкою» теж знадобилось. Вона врятувала життя бережницькому комсомольцю Каленичку Василю, якого в Сарнах мали розстріляти гестапівці, звернувшись з проханням до гебіскомісара. Великою заслугою вельмишановної Ніни Калениківни було і те, що вона організувала в 1943 p. y своїй хаті гімназію для Бережницької молоді. Це можна назвати унікальним явищем для періоду лихоліття. Про цей неординарний приватний навчальний заклад з теплотою відгукувалась Заслужений художник України Теодозія Бриж, яка в свій час відвідувала заняття в гімназії, бо жила по сусідству з Охинською. 7 січня 1944 p. y Бережницю вступили радянські війська, і почалась доба так званих «других совєтів». Авенір Коломиєць, що проживав з родиною в Дубні, емігрував до Австрії, де помер восени 1946 р. в Зальцбурзі. Його сестра продовжувала жити з малолітнім сином у Бережниці. Протягом 1944-1946 pp. працювала в Бережницькій школі, викладаючи німецьку мову, історію. Учителі школи на час німецької окупації сховали все навчальне приладдя та підручники в надійному сухому місці. Таким чином, була збережена багата навчальна база. Я, навчаючись в Костопільському педагогічному училищі, возив туди дефіцитні підручники з фізики та інших предметів (1945-1948 pp.). Доля сестри Авеніра Коломийця зразу в перші повоєнні роки склалася дуже непевно. Поруч зі школою, в клубі, розмістивсь кривавий підрозділ військ НКВД. Пройшла тотальна мобілізація чоловіків. Відбулись повальні арешти, деякі родини було депортовано. Тепер кожен просвітнин був ворогом. Так, арештованому Дячку Івану інкримінували, що він націоналіст, бо відвідував хату-читальню. Дячок був дуже доброю людиною і, певне, це побачив не зовсім підлий слідчий, який умовляв і радив підписатися під протоколом, кажучи, що дядько Іван за це отримає 5 років таборів, а роки ці пройдуть швидко, і він повернеться до своєї жінки та дітей. Довелося підписатись. Після 5 років таборів просвітянин повернувся до своєї родини. А тепер зупинимось на деяких фактах діяльності Бережницького гарнізону. Сюди вдень і вночі тягали молодих хлопців, дівчат, літніх людей і навіть дітей на допити з цілої округи. Катуванням жертв не було меж. Люди розповідали про те, що були випадки, коли жертву вбивали і клали на шкільне подвір'я. І це, мабуть, істинна правда бо, копаючи яму під стовп на географічному майданчику, ми натрапили на людську голову з довгим жіночим волоссям. Страшно навіть писати про те, що розповідали очевидці. Усе це відбувалось на очах вразливої і вихованої в кращих традиціях Ніни Охинської. Настав для неї неспокійний і тривожний час, почались безсонні ночі. Одного разу її попередили про небезпеку, і вона з невеличким багажем відправилась в бік Сарн. За домовленістю її відвіз підводою Дячок Сава. На другий день справді приходили енкаведисти арештувати цю жінку. По Бережниці поширювались чутки, що Охинська виїхала до Польщі. Тепер той маршрут Авенірової сестри, що відбувся влітку 1946 p., можна прослідкувати. Доїхавши до Сарн, вона потягом поїхала в Дубно, де сподівалася зустріти рідного брата Аву, потім її шлях проліг до Львова, де, за допомогою добрих людей, вона виробила собі нові документи на інше прізвище. Очевидно, за чиєюсь рекомендацією, вона з новими документами переселилась до Полтави. Там хтось її впізнав, і Ніна переїхала на постійне проживання в Середню Азію. За свідченням сина Юрія, який влітку 1990 р. приїздив до Бережниці та відвідував своїх сусідів, його мама хворіла, не мала з собою документів про освіту і тому змушена була працювати прибиральницею. На превеликий жаль, мені не вдалося зустрітися з сином своєї улюбленої вчительки. Однак, сьогодні, аналізуючи всі його повідомлення, можна стверджувати, що вони не відповідали дійсності, адже Юрій боявся залишити свою адресу, навіть через 8 років не написав обіцяного листа. Мама, посилаючи його в рідну Україну, заповідала привезти гілочку зі старої липи, котру посадив її батько біля своєї хати, та поцікавитись долею портрета Тараса Шевченка, що його намалював брат Ава... ________________ 1 Антончик Антон Хомич (с. Бережииця Дубровицького р-ну Рівненської обл.) не встиг завершити свого дослідження, яке друкуємо вперше в скороченому варіанті та з редакторськими правками. Антончик А. Авенір Коломиєць з Бережниці та його оточення / Антон Антончик // Західне Полісся: історія та культура : [наук. зб.] Вип. ІІІ. Матеріали краєзнавчих конференцій, присвячених 35-річчю Сарненського історико-етнографічного музею до 100-річчя від дня народження письменника Бориса Шведа / ред.-упоряд. Алла Українець. – Рівне : Видавець О. Зень, 2009. – 160 с. : 49 іл.

Історія села Бережниця

Містечко Бережниця знаходиться на лівому березі річки  Горині при впадині в неї річки Бережанки за 138 км від Луцька. До першої світової війни було воно складовою частиною Луцького повіту, крайньою північно-східною точкою на  його  адміністративно-територіальній карті, тому-то й з Луцьком пов"язують його вікові духовні й економічні зв"язки і наше містечко не раз відігравало важливу роль в історичній долі Бережниці. В Держархіві Волинської області зберігаються численні документи, історичні джерела, які й стали основою для написання цих, досі невідомих, сторінок з минулого цього чарівного поліського містечка над Горинню. Дослідження Антончика Антона Хомича На сторінках його історії можна  можна відшукати імена наших православних князів   Гольшанських, Острозьких, які були засновнаками і будівничими містечка, спричинились до господарської і духовної розбудови краю. Свою назву виводить воно від слова "берег" , тобто, в основу її покладено природний фактор. Перша писемна згадка про містечко 1580 рік. Значилося тоді воно в документах як "Бережків", але в плині часу видозмінилося і зберегло дотеперішню свою назву. Археологічні джерела дають нам підставу беззаперечно стрерджувати, що місця були заселені в сиву давнину. Сліди наших далеких пращурів знаходимо по численних  знахідолк стоянок, кам"яних та залізних  знарядь праці, по курганах, яких так багато навколо Бережниці. А над річкою Бережанкою на початку цього століття виявлено залізницю, тобто піч, в якій плавили руду. Добу раннього середньовіччя на цій території позначено знахідками римських монет, пізніше монетами із зображенням князя  Володимира Великого, що свідчать про жваву торгівлю найголовнішими товарими-збіжжям, худобою, хутром, медом, воском, бурштином і іншими - з окраїними провінціями Римської імперії та із золотоверхим стольним Києвом. Населення того краю пережило  і навалу татаро-монголів, опинилося потім у складі Великого князівства Литовського, а по Люблінській унії 1569 року - Речі Посполитої. Першими, відомими нам дотепер, власниками Бережниці були князі  Острозькі, які багато приклались і до розбудови цього краю, а містечка зокрема. 1650 року воно належало вже до власності князя Доминіка Заславського. І, як бачимо з документів, було тут вже 200 домів місцевих українців та 5 єврейських. Але вплині часу кількість останніх перевищить набагато місцеве населення. Пізнішими власниками Бережниці були Кульбішівські, Чацькі, а після польського повстання 1831 року московський уряд забирає його до "казни". Містечко ще з княжих часів було волосним центром з одйменною назвою. У давні часи - це важливий центр ремесла і торгівлі та важливий духовний осередок Полісся.  Славилися місцеві міщани не тільки своїми ремеслами - ткацтво, бондарство, теслярство, а й монументальним будівництвом. Завдяки їх розуму і рукам при фундації Острозьких, які дбали  про розквіт релігійного і культурного життя в краї, виріс у містечку перший храм Різдва Богородиці. Пізніше він зник у вогні невідомої пожежі, що, до речі, спалахувала не раз, але після кожної з плжеж вибудовувався заново, щоб могла місцева людність славити ім"я Господнє. Про небайдуже ставлення князів Острозьких до місцевої святині свідчить подарована  храму нашими князями-просвітителями Острозька Біблія, яка до 30-х років знаходилась у святині, пізніше її забрали насильно до музею у Варшаві. В храмі і дотепер зберігається дуже цінна ікона Бережницької Бого-матері - також дарунок князів (вкрадена).  Впродовж своєї історії цей образ пере-жив багато. Його насильно було перенесено до місцевого римо-католицького костелy‚святого Рафаїла, збудованого у 1726р., який містив цінні мистецькі шедеври та багату бібліотеку,  титуловано поясним написом латинською мовою, але майбутнє ікони, як і минуле, тісно пов"язане з  українським православ"ям і є його великою і незаперечною святинею вцьому краї. Князі Острозькі подарували храму й інші цінності - книги,чаші, плащаниці, та Євангеліє подароване братами  Прокоповичами 1669 року. У 1911 року в Бережниці налічувалося 408 домів, 2930 жителів. Тут розміщувались волосне управління, міщанська управа, пошта і телеграф, акцизний уряд, лісництво, однокласна школа, фельдшерський пункт, аптека та аптечний склад, 22 крамниці, земський склад сільгоспмашин, ресторан. Щорічно відбувалось тут 4 ярмарки, на які привозили свої товари купці знайвіддаленіших частин Луцького повіту і самого Луцька. Нинішній величний храм Різдва Пресвятої Богородиці зведено місцевими зодчими 1911 року по пожежі попередньої святині. Храм дерев’яний, хрестоподібний у плані, вівтарем на схід.  Під час його побудови було збережено святість місця святині, а врятовані духовні скарби в тому числі і Євангеліє, благодатний образ, Острозька біблія перенесені до новозбудованої церкви. В жовтні 2012 року, нинішній настоятель храму отець Миколай, віднайшов старовинний колокол 1901  року виготовлення, що прикрашав колись дзвіницю храму й був схований від атеїстів. (відкриття храму Різдва Пресвятої Богородиці 1911року) Великою земельною власністю володіли тут Параскева Горовець - 492 десятини та Станіславовичі - 1094 десятин. За статистикою Бережницького волосного управління та міщанської управи, дві третини від усьго населення містечка становила єврейська (жидівська) громада. У побуті єврйське населення користувалося рідною мовою, мало релігійні інституції ( 5 синагог), своє самоврядування, свої початкові навчальні заклади, де були вчителі-бакаляри, громадські організації ( «холуци», « кагал» тощо). У певний час випускали навіть свої бережницькі гроші, номінацією в 1, 3 і 5 рублів. Українці, поляки, росіяни становили третину від загальної кількості мешканців містечка. Польська община теж дотримувалася своїх традицій. За народними переказами, двоє бережничан були послані громадою до імператриці Катерини ІІ за справедливістю. Неблизька дорога пролягла до Санкт-Петербурга. Не одну пару постолів довелося стоптати сміливцям – Плисці та Жмурику. Один із них в дорозі помер, а живий повернувся з грамотою, у якій значилося, що міщани Бережниці й надалі залишаються вільними. Перша світова війна та революція лишили свої сліди і в Бережниці, їх хід позначився на ній руїнами і смертями. З самого початку світової війни багато мешканців Бережниці змушені були залишити свої домівки і рушити на схід, ставши, таким  чином, біженцями. Не всі повернулись у рідні місця. Чисельна група молодих і здорових бережничан потрапила в царську армію, а звідти – прямісінько на фронт. У містечку з’явилися сироти, вдови, каліки- інваліди війни. Мирний люд утратив нажите з великими труднощами майно. Бережничанин Прокопець Григорій повернувся з війни повним Георгієвським Кавалером. Каленичок Калістрат, Пудзюк Яків мали по два Георгіївські хрести. Нагород були удостоєні Антончик Іван, Параниця Северин та інші. «Мій батько – згадує  Антончик Антон Хомич, – Антончик Хома Тихонович ( 1899-  1944), під час Першої світової війни зі своїми трьома сестрами став біженцем, побував у Мурманську та багатьох інших місцях. Повертаючись в Україну, став вояком  УНР, був учасником бою під Базаром. Коли дістався рідної Бережниці і витяг зі свого речового мішка молитовник, з яким ніколи не розлучався , то побачив, що книга була прошита кулею, і це врятувало йому життя». Протягом 1917  - 1921рр. у містечку часто змінювалася влада. У 1918р. тут було встановлено радянську владу. Червону кінноту змінило військо польське, яке отаборилося в Бережниці на вигоні. За Ризьким договором 1921 року між більшовицькою Росією та повесальською Польщею Бережниця в складі Сарненського повіту Поліського, а з 1931 року - Волинського воєводства. Будівництво своєї Малапольщі на наших землях новими окупантами не оминуло Бережниці. В містечку символом могутності поляків став постерунок поліції панствової, яка всіма силами поборювала українство у цьому краї. Проте польські окупанти забували найголовніше - глибоку національну свідомість жителів містечка, яка віки притамана була їхній духовності, становила разом з українською православною вірою незнищену скарбницю поліщуків. Переглядаючи історичні і документальні джерела того часу, які зберігаються в Держархіві Волинської області, знаходжу яскраві прояви національної і релігійної свідомості жителів містчка, їхню велику і щиру любов до своєї предковічної української православної церкви, рідної мови й культури. Щоб охороняти рідну мову на Західній Україні, опанованій на той час польським окупантом, виросла і розцвіла "Просвіта", філія якої була і в Бережниці. На захист українського православ"я в Луцьку створено 1931 року Товариство ім. Петра Могили. Серед його членів були жителі містечка: Волков Мартин, Антончик Іван, Васильчик Юрій, Дячок Пилип, Сікідін Трифон і десятки інших. Духовне життя Бережниці того часу було зосереджене у "Просвіті", що її заснували тут Авенір Коломієць, абсольвент теологічного відділу Варшавського університету, священик, колишній старшина армії УНР, посол до польського сейму Мартин Волков. Всі свідомі свого українства молоді люди стали просвітянами, несли освіту й культуру своєму народу, творили його духовність, чим не могли не викликати ненависть і кару від рук окупанта. Молоді просвітяни дарували жителям містечка й навколишніх сіл радість зачерпнути красу української пісні, танцю, слова в вої спраглі душі, налити їх по самі вінця духовними національними скарбами. При "Просвіті" активно діяли хоровий, аматорський гуртки,читальня, були товариства "Відродження", тверезості та проти нікотину. На місцевій сцені часто йшли вистави п"єс наших класиків, хор незмінно виконував "Боже великий..." та національний гімн. Особливо урочисто відзначали в містечку і навколишніх селах Шевченківські дні, свята нашої державності, героїв Крут і Базару. Все це могла мати лише свідома українська душа, а нею була наділена більша частина жителів Бережниці. Дешею місцевої філії "Просвіти" були Мусій Юрчук, Трифон Сікідін, Семен Яковець, Тетяна Волкова та інші. Коли поляки ліквідували "Просвіту", в містечку 1937 року відкрито філію "Просвітянської хати". Газета "Волинське слово", що виходила в Луцьку, ч. 27 від 12 вересня 1937 року писала: "15 серпня" р. відбулося відкриття "Просвітянської  хати" в м. Бережниця на Сарненщині. Прибувших гостей, п. голову Українського Волинського об"єднання, послів Степана Скрипника і панотця Мартина Волкова людність зустріла з хлібом-сіллю. Вітали високих гостей від громадянства м.Бережниця п.Дячок Пилип, а від хору ВУО 13-літня дівчинка п. Надія Паращук такими словами: "Від імені хору ВУО в Бережниці вітаю Вас, високодостойні гості, бажаю Вам щастя, успіху, завзяття і відваги в праці для добра нашого   народу, а в знак нашої пошани і солідарності до Вас приіміть від мене цей дарунок" і піднесла  п.Голові китицю квітів. По привітанні відбулися організаційні збори. Промовляли посли п.о. М.Волков, Голова УПР С. Скрипник. До ради  "Просвітянської хати" вибрано: п. Юрчук Мусій - на голову, п.Брижа Марка - на заступника, п. Дячка Пилипа - на секретаря, Никитюка Гриця - скарбником і Кедрука Якова, Іовця Опанаса та Дячка Івана - членами ради...На закінчення молодь і непроглядні маси людності в святковому піднесеному настрої відпровадили високих гостей за м.Бережницю з ентузіазмом прощаючи їх і бажаючи щасливої дороги і до скорого побачення." Майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (в миру Степан Скрипник) побував в Бережниці і на початку 1942 року. Про містечко зберіг він протягом усього життя найтепліші спомини. Гостем містечка в 30-х роках був професор Іван Огієнко, пізніше митрополит УПЦ владика Іларіон. Перебуваючи в Бережниці, побував він у сусідньому селі Кураш, де в давньому княжому храмі серед його величезного і багатого архіву виявив рукописне укаїнське Євангеліє, а житель села Семен Яковець подарував професору знайдену срібну монету із зображенням Київського князя Володимира Великого. Без сумніву, що душею національного і релігійного життя в 20-30-х роках у Бережниці був священик о. Мартин Волков, білорус за національністю, щирий українець душею. Він першим на Сарненщині (Сарненщина була в юрисдикції не Волинської, а Поліської єпархії з центром в м.Пінську, яку очолював владика Олександр (Іноземцев) провадив служби  Божі  на українській мові. Під час чергових виборів до польського сейму його було обрано послом від Сарненщини. В польсьму сеймі разом з іншими послами з Волині боронив п.о. Мартин Волков  православ"я , мову, культуру. У Дежархіві нашої області зберігаються оригінальні документи -  листи, писані п.о. Мартином Волковим до свого колеги посла Сергія Тимошенка (ф.60. оп. 1, спр. 5, арк. 38, спр. 9, арк. 8 і інші) та відповіді на них. У своїх листах просить він боронити у Волинському воєводському управлінні українських священиків отців Михайла Семенюка, Власія Пашкевича і його сина, Отця Штуля і т.д., виступає проти неправильної комасації землі в с.Люхче Сарненського повіту. У листі від 28.05.36 р. посол, панотець Мартин Волков пише до свого колеги в Луцьку: "Даруйте, бутьте ласкаві, коли зроблю Вам прикрість, звертаючись в справі незатвердження на парафії п.о. Михайла Семенюка. 14.05 був призначений на парафію в с.Озеро Сарненського повіту, але вже сьогодні іде туди о.Віталій Бабич, бо там "український дух". Підтримка цьому о.Бабичу забезпечена у воєводстві. Все ж таки почуття елементарної справедливості якось непокоїть серце за долю так поневіряного о. М.Семенюка." В усіх листах о. Мартин Волков турбується за долю людей, долю України, нашої рідної церкви. І за свою любов до них мав щирий патріот ненависть і наругу польських націоналістів і московських шовіністів, які в спільній ненависті до українства поборували його, не гребуючи жодними методами. З другої половини 1935 року п.о. Мартин Волков був настоятелем ПочаєвоБогородного храму в м. Сарнах та благочинним округи, захисником українського православ"я  від московських попів і їх вірних місцевих яничар. Серед документів Держархіву зберігається лист до митрополита Діонісія, глави православної церкви в Польщі, від ворогів українського православ"я, російських білих шовіністів, що окопалися в Сарнах. Вони вимагали усунути о. М. Волкова, припинити українізацію Богослужень, власне вимагали й робили те, що нині роблять червоні проти української церкви. Як бачимо, РПЦ  має багатий досвід і велику спадщину в поборюванні українського православ"я. Серед документів нашого архіву зберігається і прохання вірних РіздвоБогородичного храму в Бережниці до архієпископа Поліського й Пінського Олександра від 18.05.37 р. "Забрати з храму отця Якова Іщука, - писали вірні, - для добра віри і церкви православної, уклінно просимо Ваше Високопреосвященство призначення нам більш відповідного священика, котрий, стоячи на сторожі віри і церкви православної, умів би одночасно підтримати Віру у своїх прихожан, одночасно шануючі їх святощі релігійні й національні почуття і щоб "Пастир і стадо були єдно" (ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 256-257). Міщани Бережниці добре розуміли, що боротьба за українську церкву є боротьба за нашу національну духовність, нашу державність. На теренах Західної України після  17 вересня 1939 року встановлюється радянська влада, яку радо зустрічали в Бережниці . На східній околиці містечка була побудована велична арка,  багато мешканців на рукави одягли червоні пов’язки і банти. Біля арки відбулася урочиста церемонія зустрічі з радянськими військовими підрозділами. Через Бережницю проїхали в західному напрямку танкетки. Нове життя почало набирати обертів. У Бережниці відкрилась українська середня школа, що було великою радістю для всіх. Політична атмосфера того часу була напруженою, відчувалося , що в повітрі пахло грозою. Усі чекали наближення якоїсь катастрофи. Особливо ці настрої виразно відчувались у Бережниці, де з гарячковим поспіхом  будувався великий військовий аеродром « Нова Москва». Тут було зосереджено багато техніки,багато матеріальних і людських ресурсів. Одних чеченців  налічувалось багато тисяч. Вони, як раби били щебінь з гранітних брил. Поряд із бульдозерами різних типів переміщували грунт сила-силенна підвод  із людьми з багатьох навколишніх сіл. Усі посіви  на сотнях гектарів були знищені за невелику компенсацію. Робота не припинялась ні вдень, ні вночі.  Прямо на полі стояли  продовольчі палатки. У самій Бережниці було відкрито чимало їдалень, а для послуг начальства та інженерно- технічного корпусу був ресторан закритого типу. Усім була робота. Навіть учні школи заробляли гроші, в’яжучи з соломи мати для покриття бетонних плит, якими встеляли стартові доріжки для важких військових бомбардувальників. Ці мати змочували водою, а під ними твердів бетон. 22 червня 1941 року, приблизно опівдні прогриміли над « Новою Москвою» німецькі літаки, з яких застрочили кулеметні черги. Про вбитих не було чути. Однак цей велетенський людський потік швидко почав кудись зникати , розпадатись. До вечора всяка робота на будівництві  повністю припинилася. Незабаром через Бережницю на схід пройшли колони чеченців. Другого дня в центрі  будівельного майданчика горіла техніка, польові електростанції. У Бережниці теж горіли якісь склади ,лопались з   гуркотом азбестові труби.  У другій половині  дня із заходу  в’їхали дві машини з тяжко пораненими  солдатами. Бережничани несли молоко та інші пожитки, але згодом усе почало рухатись на схід. Пройшли останні машини, гребля в напрямку Сарн була підірвана в трьох місцях. Нарешті все кругом  затихло, ущухли пожежі, лише зрідка де-не-де проходили по містечку все ще збуджені люди. Через день у Бережницю вступили німці зі сторони Дубровиці.Це в основному були  велосипедисти і кілька мотоциклістів. Не було жодної офіційної зустрічі з новими « визволителями». А фото, яке засвідчувало « зустріч» німців бережничанами з хлібом і сіллю, опубліковане в Дубровиці, було фальшивкою КДБ. Почалась німецька окупація. Не повернулися з війни 81бережничанин. На їх честь споруджено стелу « Землякам від односельчан», на якій викарбувано прізвища загиблих.   А ті, що повернулися до рідного села з війни приступили до трудових буднів.  Потрібно було відроджувати зруйноване війною господарство. Господарство очолив ветеран війни  Червоний С. М. В роки другої світової війни і частої зміни окупаційних режимів в боротьбі з ними віддало своє життя й майно багато жителів містечка. Нацисти злочинно винищили все єврейське населення Бережниці, а більшовики свідомих українців. Серед воїнів УПА була молодь Бережниці, яка з честю і гідністю, не шкодуючи свого життя, боролася за незалежність України, за її волю. Вічним сном у великій повстанській могилі біля с.Кураш спочивають вояки УПА, серед них бережани - Федір Мостюк, Мусій Юрчук. В 1964 році в центрі села було відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку,автором  якого є Бриж Теодозія  Марківна. Гроші на пам’ятник зібрали активісти села, від концертів. Ініціатором був Антончик Антон Хомич. Віки пролітали над нашою землею, над Бережницею, приходили і гинули окупанти, а вона пережила депортацію, колективізацію, радіаціюці складові частини "соціалізму і комунізму", і вижила з вірою у воскресіння Матері-України, у кращу її долю. Як уже згадувалося вище, свого часу в Бережниці , як і загалом на Дубровиччині, жило чимало поляків. Величний римо – католицький костел тодішня влада висадила в повітря, а польське кладовище з роками занепало. А між тим виявилося , у Польщі почасти й досі живуть нащадки похованих тут людей. Польська сторона зініціювала відвідини  Бережниці. Кладовище було впорядковане. 25 вересня 2005 року в Бережницю приїхали гості з Польщі, в кількості 60 чоловік. Очолив делегацію мешканець польського міста Гольштина Ян Рудковський – засновник і президент Товариства дружби Волині й Полісся, яке існує вже багато років. У складі делегації зокрема: віце-  консул Республіки Польща в Україні(Львів) Анджей Дрозд, член згаданого Товариства Йозеф Залевський ( польське місто Нідзиц), настоятелі парафій Св. Володимира   Великого ( Українська Греко- Католицька церква) й Преображення  Господнього ( Римо-Католицька церква) із Сарн відповідно о. Анджей Вальчук, а також члени Герцогства польського ( це польський скаутський рух у нашій державі). Було також чимало представників засобів масової інформації. Гостей зустріли хлібом-сіллю. На впорядкованому кладовищі урочисто відкрито пам’ятний знак – вертикальну чорну мармурову плиту,  вшановано пам’ять упокоєних у цій землі людей, священики відправили заупокійний молебень. Усі  гості побували в церкві, склали молитву. А потім відвідали місце, де колись стояв костел. Місцевий житель, Борис Стельмах, будучи православним, встановив на цьому місці металевого хреста. Гості щиро дякували за це. Вони поклали тут квіти, помолилися. У 2009 році в Бережниці святкували 100 років місцевому храму Різдва Пресвятої Богородиці. З нагоди цієї знаменної події зійшлися й з’їхалися до святого храму його численні прихожани, бо багато років церква несла Боже вчення. Ніколи  її двері не були  зачиненими для спраглих за Божим словом. Тут воно звучало навіть в тяжкі роки лихоліть й темного безвір’я. Довгий час саме церква залишалася в Бережниці осередком суспільного та культурного розвитку. У ювілейний день пошану храмові віддало числене духовенство на чолі із владикою Сарненським та Поліським Анатолієм. Не оминули таку поважну у віці  й вірі церкву й мирські очільники. Привітали місцевих прихожан  голови районної ради Микола  Новик та райдержадміністрації Леонід Стрибулевич. Сергій Кошин – народний депутат України , подарував храму бурштинову ікону  із зображенням Пресвятої Богородиці. 10 жовтя 2010 року о 13 годині в Бережниці відбулося відкриття скульптури Розп’яття Ісуса Хреста, виготовлене Теодозією Марківною Бриж – заслуженим скульптором України, уродженкою Бережниці. Проект Євгена Безніска. Майстер Степан Янів, с.Домні, Львівської обл. На відкриття приїхав чоловік Теодозії Марківни – Євген Безніско, заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії, син – Ярема також художник, мер міста Богуслава – Ігор Никоненко. Спонсори, меценати, митці, гості  з Києва, Рівного, Березного. У серпні 2012 року в Бережницю  приїхала Евелін Фабрікант, жителька Америки, на батьківщину свого дідуся, щоб обговорити з сільським головою місце для будівництва Меморіалу пам’яті страченим євреям під час війни. Громада села, після обговорення , підтримала пропозицію  й вирішила, що він має розміститись на одному з колишніх єврейських кладовищ.  Їх територію показала  місцева жителька. «У чому винні євреї?» - запитує крізь сльози жінка. У Бережниці Дубровицького району цим людям колись належали оселі, лавки,   земля. Тут не залишилося жодного єврея, як і синагоги та ще 4 єврейських молитовних будинків, які були у 1885 році. Їхні нащадки не робили спроб і ніколи не вимагатимуть повернення втраченого майна.  У 1897 році в Бережниці проживало до 2 тис. 964 осіб. З них 775 – православної віри, а 2 тис. 160 – іудейської. Зруйновані часом мацеви ( єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити, інколи металевої чи дерев’яної, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюється на могилі для увічнення пам’яті померлого). Ніби євреї ніколи  не існували.  Але ж вони були. Про це навіть свідчить частинка Тори ( Старого Завіту, Біблії), що зберігається в шкільному музеї Теодозії Бриж. Люди, які живуть в Америці, знають що їхніх предків убили, хочуть покласти  на могилу камінь і помолитись. Евелін дуже сподівається, що незабаром з Америки, Європи й багатьох куточків світу їхатимуть  нащадки  загиблих на бережницьку  землю, що благодатно живитиме корені їхнього роду. Дослідження Володимира Рожка Під час вивчення геологічної будови і формування рельєфу околиць с. Бережниця в урочищах  «Страшний рів» і «Жовтий яр»  вивчалась причина їх формування. В цих урочищах були зібрання колекції гірських порід:  гравію, валунів різноманітної форми, які виявились археологічними знахідками кам’яної доби. Особливістю рельєфу є вплив насування льодовика, який залишив свій слід  між Бережницею і Куражем у вигляді кінцево-маренної  гряди,  складеної з наносів піску, гравію, гальки і валунів. Краєзнавцем Антончиком Антоном Хомичем було  знайдено багато різних знахідок. Більшість із них це:  серпи, вістря списів, сокири-тесла, виготовлені із кременю. Це свідчить про те, що західна Волинь  -  це територія багата на поклади високоякісного кременю. Всі ці знахідки були впорядковані, що дізнатися про знайденні речі більш детально і науково, було вирішено надіслати їх для аналізу до  Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича Національної академії   наук України   у відділ археології міста  Львів. Ці археологічні матеріали виявилися дуже цікавими,  і ми багато чого дізналися про знайдені речі та історію свого краю. Знахідки можна поділити на такі групи:                            1. крем’яні серпи;                          2. крем’яний наконечник списа;                          3. крем’яні сокири- тесла;                         4. крем’яна пластина;                         5. кам’яні бойові сокири;                         6. фрагмент кераміки. Вони належать до різних , хоча й суміжних епох. Оскільки більшість знахідок ( серпи , вістря списа, сокири – тесла )  виготовлені з кременю ,  варто згадати  , що Західна Волинь -  це територія , багата на поклади високоякісного кременю із літологічного горизонту турону .  Крем’яна сировина , добута тут , має чудові петрофізичні властивості  і відноситься  до найкращих ґатунків у Центральній і Східній Європі. Про це було відомо вже нашим далеким пращурам , які і цінили, добували  , обробляли і    , очевидно ,торгували  славним волинським кременем. Серпи ( рис. 1 : 1,2 ), два серпи належать до так званого «волинського» типу цих прадавніх жниварських знарядь , який виник ще у ранньому періоді доби бронзи . Точніше , -  це сенгментноподібний тип серпів, оброблених у двоплощинній техніці леза  їх загострені  середньо зубчастою ретушшю, яка досить дієва під час  жниварських та ріжучих операцій, Ці серпи  є готовими виробами  із чіткими слідами вжитку, про що свідчить  дзеркальний полиск / за полірування стеблами рослин, які зрізались/    майже  всієї їх площини з двох боків та підправлення  відгострення робочої частини леза .  Робочі  краї серпів легко увігнуті.    Кріпилися  серпи у кістяне або дерев’яне руків’я. Описаний тип серпів може датуватися кінцем    доби бронзи  / початком  ранньо залізної доби   (ХІІ – УІ ст.  до року Р.Х.   )  і  зустрічається в культурах  бронзового періоду ( тщінецький,  комарівський,  Ноа)  та  у «волинських» культурах  передськітського часу, наприклад,  «могилянської»   групи. Виробництво серпів,  безперечно, було місцевим.   На Рівненщині досліджені стародавні спеціалізовані майстерні ранньозалізного віку, де виготовляли  крем’яні серпи / в околицях сіл  Боцянівка, Заруддя,  Костяниць,  Листвин/.  Також на Рівненщині в селі  Зелений Гай /колишній Хомутів/  нещодавно виявлено  унікальний скарб,   що складався  із кількох десятків серпів. Так само,  очевидно,   місцеве походження має і наконечник списа /рис.2:1/,  але датується він дещо раднішим часом  / першою половиною доби бронзи/.   Такі вістря є характерні для стріживської  /стжижовської / культури, пам’ятки якої поширені власне на Волині /кінець ІІІ – перша половина ІІ  тис. до Різдва Христового/. ДО цієї  ж  епохи і культури можемо віднести крем’яні сокири-тесла /рис. 3: 1,2; рис. 4:1/.   Вони мають виразні сліди  вживання – робочі частини сокир – леза є заполірованими, помітні скісні насічки. Цікавими є кам’яні сокири / рис. 5:1,2/.  Це уже не просто господарське знаряддя, а зброя, символ влади, належності до вищої касти  воїнів та керівників,  роду чи племені. Це ж також була і зброя богів у багатьох давніх релігіях. Скоріше всього,  ці кам’яні сокири можуть датуватися, так як і описані попередньо знахідки початком  - середини доби бронзи, вони властиві для багатьох  культур шнурової кераміки.  Але і дещо пізніший час  - у періоди середньої бронзи /комарівська, тщинецька  к-ри/ також зустрічаються кам’яні свердла-сокири. Не виключено, що талi сокири мали функцію  оберега, повного сакрального символу і могли передаватися iз поколiння в поколiння. В українськiй етнографії описанi знахарськi способи лiкування водою, пролитою через отвiр такої, як називали люди «громової» сокири.  На одній із сокир /рис5:2/  є  кiлька насiчок на обусi та поряд із отвором, але про їх походження та призначення щосъ сказати важко. Крем’яна ножеподiбна пластинка /рис.2:2/ може датуватися на початок та першу пол. доби бронзи /к—ра шнурової кераміки/. Уламок  лiпної вільноручної кераміки - частини бочка бiля вiнця  /рис.4:2/ , є не дуже виразним для чiткого датування, скорiше всъого це може бути пiзньобронзова доба / тщинецька або комарівська  культури/. Шкода, що точно невiдомо, звiдки походить кожна знахiдка. В археологiчнiй лiтсратурi вiдома пам’ятка /поселення доби пiзньої мiді - бронзи городоцько—здовбицької культури,  яке розташоване на пiдвищенi першої надзаплавної тераси лiвого берега р.Горинь, на територii колишньої ферми. Без сумніву, на території Бережниці та околиць є ще археологічні пам’ятки науці невідомі. Цiкавим видається колекцiя такiх знахiдок:   наконечників списа, бойові кам’янi сокири , сокири—тесла, ножеподiбна пластина. Такi речi, якi належать до кола культур шнурової керамiки, часто знаходяться у її курганних та безкурганних похованнях. Не виключено, що поблизу є могильник доби ранньої бронзи і звiдти, iз зруйнованого поховання походять згадані речі.    Ці кам’яні знаряддя праці свідчать про те, що територія, на якій знаходиться с. Бережниця була заселена  ще  у  добу ранньої бронзи. Полісся.  Наш край.  Земля, що наділена могутнім   природничо-ресурсним потенціалом. Полісся. Погорина.  Наш  край, земля, що вічно шанує предків, дбайливо оберігає минувшину  і трепетно заглядає у завтрашній день,  сповнений новизни, неспокою і наснаги. Бережниця 2012 року. 280 дворів, 600 жителів. У селі працює: сільська рада, ЗОШ І – ІІІ ступенів, дитячий садок « Веселка», будинок культури, публічно- шкільна бібліотека, лікарська амбулаторія  ЗПСМ, аптека, лісництво,ветеринарна дільнича лікарня, ветеринарна аптека, СВК ім. Шевченка, торгова мережа: продмаг ДП « Шанс», кафе комбінату громадського харчування « Мрія», продуктовий магазин і промисловий магазин підприємця Дячка О. І.,відділення зв’язку, Православна Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Село віднесено   до    третьої    зони згідно ЗУ « Про статус і соціальний захист населення від наслідків аварії на ЧАЕС».  Проживає один   учасник бойових дій в Афганістані – Ольховик  Микола Павлович. За останні роки смертність переважає народжуваність. Через село пролягає автодорога республіканського значення. Наявність природних ресурсів: пісок,  глина.