| Антончик А. Авенір Коломиєць з Бережниці та його оточення |
Григорію Дем'янчуку присвячую
«І схотілось проміняти модерні кам'яниці
на стріхи і тини своєї Бережниці...» Авенір Коломиєць Улас Самчук, Антін Крушельницький, Ігор Качуровський, Богдан Рубчак, Докія Гуменна... Це неповний перелік визначних імен української літератури, до яких належить і славне ім'я нашого земляка-бережничанина Авеніра Коломийця, якого в Бережниці називали просто — «Авочкою».. Глибоку борозну проклав Авенір в рідному селі. Він є нашим Іваном Франком, бо спадщина його є багатогранною. Можемо згадати за нього як за журналіста, поета, драматурга, гумориста, дослідника народної творчості... А якщо до всього додати, що Авенір Коломиєць займався ще й малярством (живописом), грав на фортепіано, виготовляв бандури, був неабияким пасічником, володів кількома мовами, то постать ця починає нас приваблювати своєю неповторністю. Шкода тільки, що цьому небуденному таланту доля відміряла лише 41 рік життя. Точнісінько стільки, як і його батькові — адвокату волосного містечка Бережниця Коломийцю Каленику (1872-1913), похованому на Бережницькому кладовищі. Мати письменника померла ще в ранньому його дитинстві. Нелегко тепер встановити, де народився письменник. В «Енциклопедії українознавства» зазначається, що Коломиєць Авенір — журналіст і письменник, родом із Волині. Сам же письменник у своїй автобіографії пише, що народився на Сарненщині. Зазначимо при цьому, що містечко Бережниця після 1921 р. якраз і належало до Сарненського повіту. В інших джерелах вказується на с Городець (нині Володимирецького р-ну). У Бережниці розповідали, що родичів Коломийці мали на хуторі в с Нетреба, що неподалік від Городця. Очевидно, що місце народження було загадкою і для самого письменника. Подібні випадки траплялися в історії української літератури. Бережничанин Юрчук Наум стверджує, що родина Коломийців прибула в Бережницю з центральної Волині, десь з самого Дубна. Усе це ще належить дослідити. Упевнено і ствердно можна сказати, що письменник Авенір Коломиєць був корінним мешканцем Бережниці. Тут жила його родина, тут його оточували сусіди, знайомі, товариші по навчанню в церковно-приходській школі, тут були і справжні друзі, які були першими критиками письменницького доробку молодого літератора, тут формувався його світогляд. Зараз хочеться, бодай коротко, зупинитись на родоводі письменника. Його батько, Коломиєць Каленик, був головою родини. Після смерті першої дружини, овдовілий адвокат одружується вдруге, бо від першого шлюбу залишилось двоє малих дітей: син Авенір та донька Ніна. Другою матір'ю для дітей стала Марія (Маня) з роду Мостюків, у якої першого чоловіка вбив грім, а власні діти були вже дорослими. Поруч з Коломийцями жила вчителька-пенсіонерка Вакулович Катерина, сестра першої дружини Каленика і рідна тітка Авеніра та Ніни. На 8 році життя Авеніра, у 1913 р., помирає їх рідний татусь. У будинку відбулися зміни. Очевидно, що друга дружина повернулась на своє попереднє господарство. Натомість в будинок Коломийців переселилась овдовіла матушка Коломийчиха, яка була дружиною священника — рідного брата адвоката. Вона випікала проскурки для церкви і при цьому користувалася ділянкою церковної землі. Згодом до хати перебралася ще й Тарасючка — рідна сестра першої дружини Каленика і рідна тітка Ави та Ніночки. Саме ці дві жінки вчили і виховували своїх осиротілих племінників. Не зважаючи на складні родинні обставини та не менш складні суспільно-політичні катаклізми того часу, осиротілий Авенір разом із сестричкою, яку пізніше в листах називав своєю «єдиною надією в житті», отримали гарне виховання і освіту. Визначальним я б назвав те, що Авенір і Ніночка виросли свідомими українцями, справжніми патріотами рідної України. У цьому велику роль відіграло те, що членами цієї славної родини були прогресивні педагоги, священники, та й адвокатські чесноти батька Каленика відіграли не останню роль. Молодий Авенір Коломиєць, як стверджували його однокласники Козярчук Сава, Дячок Іван, Лохвич Опанас, закінчив церковно-приходську школу в містечку Бережниці з відзнакою, що дало йому змогу навчатися і закінчити Духовну семінарію в губернському місті Житомир. Згодом, у 20-х роках, навчався у Варшавському університеті на теологічному факультеті та в театральному інституті. Найближчий сусід родини Коломийців — Галащук Олександр, 1913 р. н., розповідав, що навчався у 1921-27 pp. в одному класі з сестрою Авеніра — Ніною, яка, після закінчення Бережницької семирічної школи з польською мовою навчання, також успішно навчалась на юридичному факультеті Варшавського університету. Який проміжний навчальний заклад вона закінчила до вступу в престижний Варшавський університет, мені невідомо. Попробуємо, бодай побіжно, зосередити увагу на питанні формування світогляду молодого письменника Авеніра Коломийця. За статистикою Бережницького волосного управління та міщанської управи, дні третини від усього населення містечка становила єврейська (жидівська) громада. У побуті єврейське населення користувалось рідною мовою, мало релігійні інституції (5 синагог), своє самоврядуванням, свої початкові навчальні заклади, де були вчителі-бакаляри, громадські організації («холуци», «кагал» тощо). У певний час. випускали навіть свої бережницькі гроші, номінацією в 1, 3 і 5 рублів. Українці, поляки, росіяни становили третину від загальної кількості мешканців містечка. Польська община теж дотримувалася своїх традицій. На той час у Бережниці діяв величний костел святого Рафаїла, збудований у 1726 p., який містив цінні мистецькі шедеври та багату бібліотеку. Українське населення Бережниці відзначалось волелюбністю, не мирилось із панським свавіллям. За народними преказами, двоє бережничан були послані громадою до імператриці Катерини II за справедливістю. Неблизька дорога пролягла до Санкт-Петербурга. Не одну пару постолів довелось стоптати сміливцям — Плисці та Жмурику. Один із них в дорозі помер, а живий повернувся з грамотою, у якій значилося, що міщани Бережниці й надалі залишаються вільними. Цілий тиждень святкували цю подію. Родина письменника проживала в тій частині, яка, можливо, на честь її носила промовисту назву — Красноволя. Відчуття волі й живило оту невмирущу духовність, якою проймалась передова українська інтелігенція, прогресивна частина духовенства напередодні Першої світової війни. Саме до такої частини інтелігенції належала родина Коломийців. На початку XX ст. студент Мінського технічного училища, уродженець містечка Бережниця, Михайло Карначевський привозить своїм землякам «Кобзар» Т. Шевченка, що стало важливою подією для бережничан. Спочатку «Кобзар» знаходив ся в хаті Антончика Феофана, куди збиралися люди послухати читання цієї незвичайної книги. Читали її у свята, читали вечорами при світлі каганця, свічки. Згодом «Кобзарів» в Бережниці побільшало. У 1908 р. «Кобзар» Тараса Шевченка придбали міщанин Схабовський Роман, який був ковалем, родина Никитюків, родина Довгалюків та інші. Невдовзі Авенір Коломиєць пише олійними фарбами величний портрет Батька Тараса, який став окрасою багатьох просвітницьких заходів у Бережниці. Про портрет цей можна говорити багато, але важливим є те, що він зберігся і знаходиться автора цих рядків. З самого початку світової війни багато мешканців Бережниці змушені були залишити свої домівки і рушити на схід, ставши, таким чином, біженцями. Не всі повернулись у рідні місця. Авенір Коломиєць змушений був перервати навчання, а сестра Ніна не могла його вчасно розпочати. Чисельна група молодих і здорових бережничан потрапила в царську армію, а звідти – прямісінько на фронт. У містечку з'явились сироти, вдови, каліки-івналіди війни. Мирний люд втратив нажите з великими труднощами майно. Ніхто і ніколи не повернув населенню вкладів, що були в ощадних касах. Бережничанин Прокопець Григорій повернувся з війни повним Георгієвським Кавалером, Каленичок Калістрат, Пудзюк Яків мали по два Георгіїські хрести. Інших нагород були удостоєні Антончик Іван, Параниця Северин та інші. Протягом 1917-1921 pp. y містечку часто змінювалась влада. У 1918 р. тут було встановлено радянську владу. Червону кінноту змінило військо польське, яке отаборилось в Бережниці на вигоні. Знайшлось троє сміливців, які «пригостили» непроханих гостей бомбою. У містечку було оголошено надзвичайний стан, всіх мешканців зігнали на майдан перед церквою, вишикували в колони. Польський офіцер впізнав тих, хто кинув бомбу, один з них був родом із сусіднього села Кураш. Згодом всіх трьох відвели на Бережницьке кладовище і там, в присутності матерів, розстріляли. Інший літній бережничанин, у минулому — чиновник волосного управління, відверто радив воякам Симона Петлюри переходити під червоні прапори. Його зразу ж повели до штабу, але невдовзі відпустили додому. У 1919 році молодими добровольцями з Бережниці поповнило свої ряди військо Української Народної Республіки. Рівнянин Тарапан Іван, що був родом із с. Немовичі, що знаходиться неподалік Сарн, стверджував, що Симон Петлюра був на залізничній станції Немовичі з бронепоїздом, де говорив у своїй промові, що ми, українці, ще будем шукати його слідів і неодмінно шкодуватимемо, що не змогли відстояти Українську Народну Республіку. Поверсальська Польща за Ризьким договором 1921 року без зусиль і торгів дуже легко отримує від Радянської Росії Західну Україну. У Бережниці було негайно ліквідовано міщанську та волосну управи, безробітні чиновники блукали містечком. Зате швидко був сформований підрозділ польської жандармерії. Налагодила роботу пошта, телефон. Були призначені два солтиси, в основному для стягування податків. Один із них обслуговував єврейську громаду містечка. Була відкрита семирічна школа з польською мовою викладання. Саме в таких складних умовах формувався світогляд допитливого і всебічно обдарованого юнака Авеніра. Навчаючись у Варшаві, він постійно замислюється над долею свого народу. Приїжджаючи до Бережниці, а особливо під час літніх канікул, він гуртує навколо себе молодь та поважних бережничан. Таким чином у кінці 20-х років виникає товариство «Просвіта», яке швидкими темпами переростає в осередок регіонального значення. Авенір зумів добитись дозволу на вивчення української мови в Бережницькій школі (1932 р.), на відкриття хати-читальні та українського кооперативу (магазину-лавки). Літератор докладає всіх зусиль, аби при бібліотеці функціонував окремий відділ літератури для дітей. Користувались дитячою бібліотекою також діти Кураша, Теклівки, Рудні, Нивецька, Ремчиць і навіть Орв'яниці. Обслуговував тоді дітвору незамінний і добрий дядько Трифон. У 1933р. до Бережниці прибула вчителька молодших класів на прізвище Мадеювна, яка влаштувалась на квартиру до Коломийців, де на той час проживали лише жінки. Через деякий час студент Авенір одружується з нею. Невдовзі у молодого подружжя з'явився син, якого нарекли Авусем. Авенір дуже дбав за українську бібліотеку для дітей. У творчому доробку письменника чільне місце займала дитяча тематика, його твори друкувались у періодичних виданнях Львова. У бережничан дітей було багато, як піску в наших краях. І про них, як бачимо, дбали, хоч умови життя були непростими. Варто процитувати в оригіналі напис на зворотній стороні однієї фотосвітлини: «25 грудня 1934 року в день Різдва Христового. Гурток молоді, що колядувала на книжечку «Дзвіночок», «Світ дитини», а також і виставу в день 27 грудня 1934 року в Бережниці «Многі літа». І це тільки один з гуртків, що існували одночасно. В даному випадку на фото бачимо 5 дівчат і 4 хлопців, а підписане воно Петром Антончиком, який походив з багатодітної родини. Батько Петра – Феофан – у 1920 р. був секретарем Бережницького волосного ревкому, але це не врятувало родину в 1945 р. від депортації до Сибіру. Адже син Петро був вояком УПА і не здався в полон органам НКВД, волівши пустити собі кулю в скроню.{mospagebreak}
Тепер варто, бодай коротко, згадати за тих бережничан, які входили в оточення Авеніра Коломийця. Першим у цьому переліку хочеться назвати Юрчука Мусія Севериновича (1886-1969), що був корінним мешканцем Бережниці та сином заможного селянина, мав належну для свого часу освіту і був головою товариства «Просвіта» з часу його заснування в Бережниці. Коли в родині Мусія підросли троє його братів і сестра, йому довелось їхати на заробітки до далекого Детройту (США). Там влаштувався працювати пекарем. Повернувшись з Америки із зароб¬леними грошима, він потрапляє на фронт, адже розпочалася Перша світова війна. Згодом він поповнює ряди Червоної армії (5 кулеметний запасний полк м. Воронежа), стає депутатом Воронежського губкому. На початку 1918 p. M. Юрчук повернувся до Бережниці. В Авеніра Коломийця були тісні контакти з цією людиною.
У 1931р. письменник отримав від Мусія «Острозьку Біблію» з дарчим написом князів Острозьких для церкви Різдва Богородиці в місті Бережниця. Цю реліквію у Варшаві згодом було конфісковано. До близьких приятелів Авеніра Коломийця належав мій батько, Антончик Хома Тихонович (1899-1944), який був активним просвітянином, членом товариства «Відродження», ВУО, МОПР. У ранньому дитинстві він, подібно Авеніру, залишився круглим сиротою. Під час Першої світової війни зі своїми трьома сестрами став біженцем, побував у Мурманську та багатьох інших місцях. Повертаючись в Україну, став вояком УНР, був учасником бою під Базаром. Коли дістався рідної Бережниці, то у своєму речовому мішку виявив молитовник, з яким ніколи не розлучався. Книга була прошита кулею, що врятувало йому життя. Мій батько часто відвідував Авочку, коли той приїжджав додому з Варшави, а потім — зі Львова. Після відвідин завжди приносив з собою рукописи творів письменника, надруковані на друкарській машинці й нашвидкуруч скріплені шпильками. Батько їх читав і ділився своїми враженнями з автором. Серед них я згадую твори «Вовчиця під мостом», «З церквою чи без церкви», «Розкопи», «Шевченкова ера». Були й інші, які не можу пригадати, бо був ще дитиною і лише окремі фрагменти виловлював з тих розмов, що точилися між старшими. Так у «Вовчиці під мостом» йшлося про якусь зраду перед власним народом. У публіцистичній праці «З церквою чи без церкви» автор схиляв свого читача до думки, що церква має бути відокремленою від держави. Мені особисто розповідав священник Мартин Волков про свою гостру дискусію з Авеніром Коломийцем з приводу згадуваної статті. Тепер ще хочу поділитися спогадами свого батька про відзначення в Бережниці роковин бою під Крутами, які відзначали 1931 р. Просвітяни зібрались у саду Рибачика, на північно-східній околиці Бережниці. Виступав просвітянський хор. Сцена «театру», який збудувала громадськість з дощок та килимів. булa прикрашена великим портретом Тараса Шевченка з двома синьо-жовтими прапорами біля нього. Хор виконав гімн «Ще не вмерла Україна». На святі була присутня, звичайно, польська поліція, яка під час виконання гімну стояла струнко. Після виступу хору драматичний гурток ставив п'єсу, присвячену згадуваним подіям. Яскравою зіркою пломеніло в Бережницькій Просвіті славне ім'я Сікидіна Трифона Пархомовича (1907-1984), який походив з малоземельної родини, яка мешкала в невеличкій хатині під солом'яною стріхою. Батько його їздив на заробітки до Америки, але повернувшись з Детройту, невдовзі попав на фронт і звідти не вернувся. Мати носила воду євреям і добре знала їх мову, молодший брат Андрій шив чоботи. Сам Трифон виготовляв дахи для покриття хат разом із заступником Ради Просвітянської Хати Брижем Марком. У «Просвіті» Трифон обіймав дуже скромну посаду, виконуючи обов'язки бібліотекаря. Я його знав, як батька рідного. Все найдорожче у моєму дитинстві пов'язане і навіть зрощене природно з постаттю цієї людини, бо ж моя батьківська хата своїми вікнами дивилась прямісінько у вікна оселі дядька Трифона. І тепер не можу збагнути, де я більше бував — у своїй хаті чи «Трихоновій». Мене там приваблювало буквально все: і детекторний приймач, яким мені дозволяли користуватись, і великий портрет Тараса Шевченка, що висів на стіні поряд з Симоном Петлюрою та гарним тризубом, і триптих Івана Богуна («Перед боєм», «Побоїще», «Після бою»), і як вправно шиє чоботи дядько Андрій, і як багато на полиці книг, і як дядько Трифон переплітає книги... Якщо Авенір Коломиєць лише навідувався час від часу до Бережниці і був головним ідеологом Просвіти, то Трифон на своїх плечах ніс основний тягар повсякденної роботи. Він повинен був координувати весь складний процес життєдіяльності, тепер вже потужного товариства Просвіта з багатьма її відгалуженнями. Про все він турбувався: щоб вчасно забезпечити українських дітей підручниками «Зірка», «Напровесні життя», щоб вчасно передплатити дитячий журнал «Дзвіночок», «Світ дитини», щоб не запізнитись передплатити періодичну пресу для дорослих, щоб не прогаяти і поновити бібліотечний фонд найсвіжішими виданнями, щоб вчасно перезарядити акумулятори для просвітянського радіоприймача, що займали тоді цілу окрему кімнату і т.д. Лагідна і щира вдача, почуття гумору і жарти Трифона вабили до себе читача. Роблячи обмін книжечок дітям, він неодмінно оглядав кожну з них, аби вона була в належному стані, потім вів бесіду про зміст прочитаного. Коли треба, робив зауваження, повчав. Обмін книг проводився щонеділі після обіду. Сам лагодив і переплітав книги. Все це робив безкоштовно. Мене вражала ерудованість Трифона. Він міг довго цитувати напам'ять твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, С Руданського, О. Олеся і т.д. Я пам'ятаю і тепер, коли він цитував Івана Франка: «Довго нас недоля жерла, досі нас наруга жре, а ми крикнем: ще не вмерла, ще не вмерла — і не вмре!» Він пишався своєю приналежністю до української нації, за що довелось дорого заплатити: згодом потрапив до найстрашнішої політичної в'язниці Польщі — Берези Картузької, з якої чудом удалось вирватись, а ще через деякий час у 1945 р. був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і засуджений на 10 років до ГУЛАГУ. Варто згадати за керівника просвітянського хору в Бережниці, яким захоплювався Авенір Коломиєць – Никитюка Григорія Прокоповича (1911-1977). Він походив з родини, яка прибула до Бережниці з Поділля в 1910 р. Збудувались на хуторі, який бережничани так і назвали – «Никитюків хутір». Родина була культурною, працьовитою, чесною. Уся родина Никитюків разом з сусідами та родичами Довгалюками, що теж прибули до нас з Поділля, були активними просвітянами. Молодий та вродливий Григорій Никитюк став чудовим керівником нашого хору я б сказав, навіть хорової капели. Чудові голоси співаків, не менш чудові костюми вабили до себе численних глядачів. Хор, керований Григорієм Никитюком, побивав рекорди на всьому терені Сарненського повіту. Обов'язково хочеться згадати про виступ хору в найбільшій концертній залі Сарн, так званому «Огніску» (польське Ognisko). Зала була переповнена, у перерві на сцені представники польської громади потиснули руки керівнику хору, вручили квіти, висловлювали щире захоплення блискучим виконанням. Як відомо, о. Авенір отримав у Варшавському університеті теологічну освіту. Одначе, видно, не мав наміру розпочинати своєї церковної кар'єри. Його вируюча енергія прагнула щоденного неспокою. Отож, він вступає ще й до інституту мистецтв. Справді, Авенір мав талант в цій галузі, написавши п'єсу польською мовою, яка мала успіх. За наполяганням письменника, в Бережницькій «Просвіті» одночасно з просвітянським хором був зорганізований драматичний гурток, який згодом ставив вистави з української класики і дещо з доробку самого письменника. Мені запам'яталась вистава «Назар Стодоля» за відомою драмою Т.Шевченка. Грали наші гуртківці з натхненням. Не з легких була така затія, бо ж спочатку на таке дійство потрібен був дозвіл від повітового старости в Сарнах, потім потрібно було орендувати приміщення, виготовити декорації, костюми і т.д. Але грати на театральній сцені було престижно, і кожен прагнув туди попасти з великим задоволенням. З репертуару нашого театру я запам'ятав такі вистави: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (М. Старицький), «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Пошились у дурні», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Сватання на Гончарівці» ( Г. Квітка-Основ'яненко). Пригадую, як ставили «Сватання на Гончарівці» влітку 1934 р. Театральну сцену влаштували в клуні о. Волкова. За лічені години з'явився театр з готовою сценою, декораціями і готовий був приймати глядачів. Я хоч і був ще малим, але дядько Трифон пообіцяв пропустити до «зали» безкоштовно. Він готував п'єсу і сидів піт. час вистави у суфлерській будці. Серед глядачів — багато молоді єврейської національності. Особливо публіка реагувала на гру Стецька, роль якого виконував улюбленець глядачів Козярець Олександр. Недавно взяв до рук «Вибрані твори» Квітки-Основ'яненка і не знайшов у творі «Сватання на Гончарівці» таких слів, що проголошував наш Стецько, який вмів талановито імпровізувати. Дуже окрилювали А. Коломийця просвітянські здобутки бережничан. Він міг бути стовідсотково задоволений, що там, в Бережниці, живе український дух. Приблизно в 1935 р. письменник у художній формі показав обряд бережницького весілля, в основу якого покладено дійсний факт одруження молодої пари — Антончика Івана та Євдокії з родини Макара: - Іване, щось твоя молода тяжко дише. - То нічого! Зате її батько два морги землі пише. Довго в Бережниці гомоніли про Іванове весілля, описане Авочкою. Пам'ятають наші краяни і Авенірів «Вертеп», з яким ходили по хатах під час Різдвяних свят. Мені особисто запам’ятався один невеликий твір-жарт Авочки, що був вміщений у відривному календарі і називався «Дві господині»:
Наші баби, як ті жаби, Так буває, і так є,
У бережницькій «Просвіті» було відгалуження товариства «Відродження», члени якого носили значки на зразок сучасних медичних. Вони вели пропаганду проти вживання алкоголю та паління цигарок і мали в цьому успіх. Було соромно з'являтись в громадських місцях напідпитку, а ще гірше – у п'яному вигляді. Всі ці добрі традиції відійшли в минуле з розвитком сучасної «цивілізації». Я ще сам пам'ятаю, що навіть під час весілля горілки було дуже мало, а на хрестинах її не було зовсім. На похоронах теж ніколи не виставляли чарки.Квакають у лузі. У нас на Волині: Не вговориш, не розгониш, У тій хаті все пусте, Бо обидві дужі. Де дві господині! Заслуговує на увагу постать рідної сестри письменника — Охинської Ніни Калениківни, 1909 р. н. Вона, як зазначалося, закінчила юридичний факультет Варшавського університету, успадкувавши батьківський нахил до юриспруденції. Доля цієї жінки склалася дуже непросто. Для неї війна почалася вже 1 травня 1939 p., коли Гітлерівська Німеччина оголосила війну Польщі. Напередодні цих подій Ніночка вийшла заміж за уродженця Холма. Народивши синочка Юрасика, вона приїхала до рідних тіток у Бережницю. Таким чином вона назавжди втратила можливість зустрітися зі своїм судженим, а син позбувся можливості відчути батьківську ласку. На теренах Західної України після 17 вересня 1939 р. встановлюється радянська влада, яку радо зустрічали в Бережниці. На східній околиці містечка була побудована велична арка, багато мешканців на рукави одягли червоні пов'язки і банти. Особливо активно проявили себе просвітяни лівої орієнтації. Біля арки відбулася урочиста церемонія зустрічі з радянськими військовими підрозділами. Через Бережницю проїхали в західному напрямку танкетки. Мушу тут наголосити на тому, що просвітяни домовились між собою не видавати своїх поглядів на радянську дійсність. Нове життя почало набирати обертів. У Бережниці відкрилась українська середня школа, що було великою радістю для всіх. У ній викладала українську мову і літературу сестра Авеніра, серед учнів якої був і я. Учителька була людиною високої культури. Ми навіть не здогадувались, що вона вільно володіє німецькою мовою, гарно грає на піаніно, чудово співає. Уроки проходили жваво, цікаво. При викладанні української мови наша Ніна Калениківна вдавалася до порівняння з німецькою, польською, російською мовами. Це викликало в нас неабиякий інтерес. Отже, здавалось, все життя ввійшло в нормальне русло. Колишні просвітяни влаштовуються на роботу. Так, приміром, Сікидін Трифон влаштувався працювати в Дубровиці (у цех з консервування грибів), голова «Просвіти» Юрчук Мусій працював пекарем в Бережницькій пекарні, керівник просвітянського хору Никитюк Григорій викладав співи в Бережницькій СШ. Інші молоді хлопці стали вчителями в різних селах нашого краю, зокрема Кедрук Михайло, Юрчук Іван, Лок Микола, Усік Яків та інші. Усі вони толерантно ставились до нової влади, плекали в своїх серцях кращі надії на майбутнє... Не можу не згадати за вчителя, який навчав мене фізики в 1940/1941 навчальному році, і я завжди приносив з цього предмета тільки «5». Це був Швай Георгій Андрійович, 1911 р. н., справжній винахідник. У 1936 р. він закінчив Варшавську вищу школу з машинобудування та електротехніки, отримав диплом технолога-механіка. Викладаючи фізику в нашій школі, він 31 березня 1941 р. надіслав свій винахід (фільтр для масла в авіатехніці) у Державний Комітет Ради Міністрів СРСР з впровадження передової техніки в народне господарство (патентний відділ) і лише 25 лютого 1949 р. отримав із Москви «Авторське свідоцтво за № 63414», але це не допомогло вчителю, якого в повоєнний час радянські чиновники від освіти позбавили права викладання в школі: не такого зразка був його диплом.{mospagebreak}
Варто розповісти ще про одного видатного бережничанина, який заслуговує на те, щоб хоча б частково про нього знали в нашому краї. Він у свій час мав дружні стосунки з Авеніром Коломийцем та головою «Просвіти» Юрчуком Мусієм. Це наш Корначевський Михайло, який після успішного закінчення технічного училища в Мінську навчався в Санкт-Петербурзі, де закінчив з відзнакою інститут металознавства. При Тимчасовому уряді здібного випускника було призначено на посаду заступника директора Путилівського заводу (за радянської доби — завод ім. Кірова). Після Жовтневого перевороту Михайла було призначено директором цього великого заводу. Перед нашим земляком відкрилась велика перспектива на майбутнє. Але ясний розум вченого-металознавця зразу ж збагнув суть розбійницького більшовизму, і він різко змінює свої політичні позиції, хоче прислужитись своєму українському народові. А тому після проголошення Української Народної Республіки залишає столицю Російської імперії й направляється з родиною до золотоверхого Києва, щоб будувати Соборну Україну. Однак, згодом Корначевський змушений був разом зі своєю родиною зупинитись під батьківською солом'яною стріхою в рідній Бережниці й тут перебути нелегкий час тодішніх катаклізмів.
Невдовзі талановитий металознавець влаштовується на посаду інженера в найбільший металургійний завод Польщі — Гуту Крулєвську. М. Корначевський ніколи не поривав зв'язків зі своєю Бережницею. Він не раз її відвідував, цікавився історичним минулим свого містечка, відвідував просвітницьку хату-читальню, де залишив на спогад свою наукову працю по металознавству з дарчим підписом. Як зазначалось вище, після 1939 p. y Бережниці опинилися при владі колишні просвітяни лівого напрямку (Гордич Данило, Марчук Лаврін, Коломиєць Архип та ін.), які були прихильниками радянської влади. Це були порядні люди, які щиро надіялись, що нова влада обов'язково принесе добро для українського народу, а особливо — для бідних і знедолених. Успішно пройшла акція Установчих зборів у Львові. Із Бережниці туди їздила Дячок Меланія. Нагадаю лише, що бережничанина Дячка Віктора, який відмовився голосувати за кандидата в депутати Попка Тадея, влада сховала десь навічно без суду й слідства. А жінка з дітьми помандрувала до Сибіру — і теж назавжди. За весь цей час А. Коломиєць жодного разу не з'являвся в Бережниці, не відвідував своєї сестри Ніни з племінником Юрчиком, не мав зустрічей зі своїми друзями та сусідами. Очевидно, письменник ніколи не був прихильником тоталітаризму, який бачив тепер вже наяву. Мені хочеться трішечки зупинитись на політичній атмосфері того часу. Відчувалося, що в повітрі пахло грозою. Усі очікували наближення якоїсь катастрофи. Особливо ці настрої виразно відчувались у Бережниці, де з гарячковим поспіхом будувався великий військовий аеродром «Нова Москва». Тут було зосереджено багато техніки, багато матеріальних і людських ресурсів. Одних чеченців налічувалося багато тисяч. Вони, як раби, у старому військовому обмундируванні били щебінь з гранітних брил. Поряд із бульдозерами різних типів, переміщували ґрунт сила-силенна підвод із людьми з багатьох навколишніх сіл. Усі посіви на сотнях гектарів були знищені за невисоку компенсацію. Робота не припинялась ні вдень, ні вночі. Прямо на полі стояли продовольчі палатки. У самій Бережниці було відкрито чимало їдалень, а для послуг начальства та інженерно-технічного корпусу був ресторан закритого типу. Усім була робота. Навіть учні школи заробляли гроші, в'яжучи з соломи мати для покриття бетонних плит, якими встеляли стартові доріжки для важких військових бомбардувальників. Ці мати змочували водою, а під ними твердів бетон. 22 червня 1941 p., приблизно опівдні, прогриміли над «Новою Москвою» німецькі літаки, з яких застрочили кулеметні черги. Про вбитих не було чути. Однак, цей велетенський людський потік швидко почав кудись зникати, розпадатись. До вечора всяка робота на будівництві повністю припинилася. Незабаром через Бережницю на схід пройшли колони чеченців. Другого дня в центрі будівельного майданчика горіла техніка, польові електростанції, в Бережниці теж горіли якісь склади, лопались з гуркотом азбестові труби. У другій половині дня із заходу в Бережницю в'їхали дві машини з тяжко пораненими солдатами. Бережничани несли молоко та інші пожитки, але згодом все почало рухатись на схід. Пройшли останні машини, гребля в напрямку Сарн була підірвана в трьох місцях. Нарешті все кругом затихло, вщухли пожежі, лише зрідка де-не-де проходили по містечку все ще збуджені люди. Через день в Бережницю вступили німці зі сторони Дубровиці. Це в основному були велосипедисти і кілька мотоциклістів. Не було жодної офіційної зустрічі з новими «визволителями». А фото, яке засвідчувало «зустріч» німців бережничанами з хлібом і сіллю, опубліковане в Дубровиці, було фальшивкою КДБ. Почалась німецька окупація. Сестра А. Коломийця Ніна почала викладати історію України в підрозділах УПА під псевдонімом «Пчілка». Досконале знання німецької мови «Пчілкою» теж знадобилось. Вона врятувала життя бережницькому комсомольцю Каленичку Василю, якого в Сарнах мали розстріляти гестапівці, звернувшись з проханням до гебіскомісара. Великою заслугою вельмишановної Ніни Калениківни було і те, що вона організувала в 1943 p. y своїй хаті гімназію для Бережницької молоді. Це можна назвати унікальним явищем для періоду лихоліття. Про цей неординарний приватний навчальний заклад з теплотою відгукувалась Заслужений художник України Теодозія Бриж, яка в свій час відвідувала заняття в гімназії, бо жила по сусідству з Охинською. 7 січня 1944 p. y Бережницю вступили радянські війська, і почалась доба так званих «других совєтів». Авенір Коломиєць, що проживав з родиною в Дубні, емігрував до Австрії, де помер восени 1946 р. в Зальцбурзі. Його сестра продовжувала жити з малолітнім сином у Бережниці. Протягом 1944-1946 pp. працювала в Бережницькій школі, викладаючи німецьку мову, історію. Учителі школи на час німецької окупації сховали все навчальне приладдя та підручники в надійному сухому місці. Таким чином, була збережена багата навчальна база. Я, навчаючись в Костопільському педагогічному училищі, возив туди дефіцитні підручники з фізики та інших предметів (1945-1948 pp.). Доля сестри Авеніра Коломийця зразу в перші повоєнні роки склалася дуже непевно. Поруч зі школою, в клубі, розмістивсь кривавий підрозділ військ НКВД. Пройшла тотальна мобілізація чоловіків. Відбулись повальні арешти, деякі родини було депортовано. Тепер кожен просвітнин був ворогом. Так, арештованому Дячку Івану інкримінували, що він націоналіст, бо відвідував хату-читальню. Дячок був дуже доброю людиною і, певне, це побачив не зовсім підлий слідчий, який умовляв і радив підписатися під протоколом, кажучи, що дядько Іван за це отримає 5 років таборів, а роки ці пройдуть швидко, і він повернеться до своєї жінки та дітей. Довелося підписатись. Після 5 років таборів просвітянин повернувся до своєї родини. А тепер зупинимось на деяких фактах діяльності Бережницького гарнізону. Сюди вдень і вночі тягали молодих хлопців, дівчат, літніх людей і навіть дітей на допити з цілої округи. Катуванням жертв не було меж. Люди розповідали про те, що були випадки, коли жертву вбивали і клали на шкільне подвір'я. І це, мабуть, істинна правда бо, копаючи яму під стовп на географічному майданчику, ми натрапили на людську голову з довгим жіночим волоссям. Страшно навіть писати про те, що розповідали очевидці. Усе це відбувалось на очах вразливої і вихованої в кращих традиціях Ніни Охинської. Настав для неї неспокійний і тривожний час, почались безсонні ночі. Одного разу її попередили про небезпеку, і вона з невеличким багажем відправилась в бік Сарн. За домовленістю її відвіз підводою Дячок Сава. На другий день справді приходили енкаведисти арештувати цю жінку. По Бережниці поширювались чутки, що Охинська виїхала до Польщі. Тепер той маршрут Авенірової сестри, що відбувся влітку 1946 p., можна прослідкувати. Доїхавши до Сарн, вона потягом поїхала в Дубно, де сподівалася зустріти рідного брата Аву, потім її шлях проліг до Львова, де, за допомогою добрих людей, вона виробила собі нові документи на інше прізвище. Очевидно, за чиєюсь рекомендацією, вона з новими документами переселилась до Полтави. Там хтось її впізнав, і Ніна переїхала на постійне проживання в Середню Азію. За свідченням сина Юрія, який влітку 1990 р. приїздив до Бережниці та відвідував своїх сусідів, його мама хворіла, не мала з собою документів про освіту і тому змушена була працювати прибиральницею. На превеликий жаль, мені не вдалося зустрітися з сином своєї улюбленої вчительки. Однак, сьогодні, аналізуючи всі його повідомлення, можна стверджувати, що вони не відповідали дійсності, адже Юрій боявся залишити свою адресу, навіть через 8 років не написав обіцяного листа. Мама, посилаючи його в рідну Україну, заповідала привезти гілочку зі старої липи, котру посадив її батько біля своєї хати, та поцікавитись долею портрета Тараса Шевченка, що його намалював брат Ава... ________________ 1 Антончик Антон Хомич (с. Бережииця Дубровицького р-ну Рівненської обл.) не встиг завершити свого дослідження, яке друкуємо вперше в скороченому варіанті та з редакторськими правками. Антончик А. Авенір Коломиєць з Бережниці та його оточення / Антон Антончик // Західне Полісся: історія та культура : [наук. зб.] Вип. ІІІ. Матеріали краєзнавчих конференцій, присвячених 35-річчю Сарненського історико-етнографічного музею до 100-річчя від дня народження письменника Бориса Шведа / ред.-упоряд. Алла Українець. – Рівне : Видавець О. Зень, 2009. – 160 с. : 49 іл. |
Немає коментарів:
Дописати коментар